Історія України-Руси. Том 1

Руська Правда між иньшими шкодами згадує видертий вус і бороду, а судячи по глузуванню Ляхів з Данилових вояків: „поженемъ на великий бороды“ можна здогадувати ся, що рядова дружина і поспільство XIII в. носило бороди довші 14). Що до волося, чоловіки родини Святослава і так само Ярополк мають волосє обстрижене, але не дуже коротко — видно його з під шапки.

Тут буде до річи згадати ще одну подробицю зверхнього вигляду-чистоту. На тім пунктї маємо про наших предків досить непохвальні характеристики. Прокопій каже про Словян і Антів, що вони дуже брудні, а ібн-Фадлан, оповідаючи про руських купцїв, називає їх „найбруднїйшими божими сотворіннями“, прирівнює до онагрів, а ілюструє се оповіданнєм, що руські купцї мили ся в однім цебрі, не переміняючи води та сякаючи або плюючи туди. До певної міри сї звістки можуть бути правдивими: замилуваннє до чистоти се культурна привичка, і теперішня чистота, котрою визначаеть ся переважна маса нашої людности, могла виробити ся пізнїйше, але без ограничень сих старих звісток теж прийняти не можна. Прокопій писав про пів-кочову і меньш культурну, взагалї передову словянську кольонїзацію, а ібн-Фадлан свою характеристику опирає на тім, що Словяне не мають подібних рітуальних обмивань, як Магометани, і під впливом сього міг дещо й побільшити в своїм оповіданню 15). Подібним чином иньший арабський подорожник оповідає про сучасних Нїмцїв (правдоп. Х в.): „нема на світї нїчого бруднїйшого від них, вони миють ся на рік раз або два-в холодній водї!“ 16).

Про характер наших предків тойже Прокопій пише: „житє провадять вони суворе й не цивілїзоване, і дуже брудні, але зовсїм не лихі і не підступні і в простотї (щирости) заховують гунські звичаї“ 17). Похвальне свідоцво виставляє їм т. зв. Маврикій: „вони ласкаві з чужинцями (гостями), гостять їх у себе і відпроваджують з одного місця на друге, куди тому треба, навіть так, що як гостю станеть ся якась шкода через недбальство господаря, то той, хто прийняв по тім того гостя, виступає против недбалого, уважаючи честю для себе обстати за гостем. Своїх рабів вони не задержують в неволї на завсїди, як иньші народи, але визначають їм певний час (служби) і потім дають вибирати-чи схочуть вернутись на вітчину з певною нагородою, чи зістати ся у них вже як вільні земляки ( έλεύθεροι καί φίλοι ). Жінки їх честні над всяке понятє, так що більшість їх смерть своїх чоловіків уважають за свою власну й добровільно задушують себе, бо для них жити вдовами-то вже не житє“. Він підносить також їх свободолюбність („не хочуть нїкому служити або бути під властю“), їх терпеливість на всяку нужду-спеку, холод і дощ, на брак одїжи й поживи. Але закидає брак згоди (μισάλληλα ), упертість і неохоту до підпорядковання своєї гадки гадцї загалу, наслїдком чого виходять кріваві бійки; далї-невірність в умовах і взагалї непевність: лекше їх удержати страхом або дарунками, як умовами 18).

Сї характеристики дорогі нам тим, що мають на оцї не тільки Словян, але й Антів та дуже зручно збирають ознаки словянського характера, які взагалї найбільш кидались у очі чужинцям. Словянська гостинність ще до недавна була притчею во язицїх; західнї — нїмецькі письменники особливо підносять її: „нема народа гостиннїйшого над них“, зауважає Адам Бременський про Поморських Словян 19). Арабське джерело IX в. оповідає про Русь, що вона поважає і ласкаво поводить ся з чужинцями, які удають ся під її опіку, або часто у неї бувають, та боронить їх від всякої пригоди 20), а наш найдавнїйший кодекс світової етики-Наука Мономаха научає “особливо шанувати гостя“ 21). Вірність чи відданість словянських жінок була теж предметом загального здивовання (характеристики не мають самі одначе особливого значіння, бо виходять з рітуального звичаю самовбийства вдів). Свободолюбність словянську мали нагоду найлїпше оцїнити Нїмцї під час боротьби Словян за свободу. Але заразом кидав ся усїм в очі й тяжкий брак солїдарности. Характеристику Маврикія ми вже бачили. Ібн-Якуб завважає, що Словяне нарід відважний та воєвничий, і нїхто-б не дорівняв їм в силї, як би не розріжненнє їх численних, відокремлених племен 22). Тут давала себе знати причина і заразом результат слабости їх полїтичної органїзації, їх неохота до послуху якій небудь власти і підпорядкованнє всякого авторитету голосови загального віча.

Поруч із людяністю й ласкавістю та тією щирістю, яку вище занотовав для нас Прокопій, ішла поетична, весела, охоча до забави вдача. Я вище вже мав нагоду занотувати звістки про уживаннє у нас ріжних музичних інструментів. Співолюбність Українцїв і взагалї Словян мусить сягати дуже давнїх часів; спів і музика були нерозлучними товаришами всяких видатнїйших хвиль життя. „Сплясаньемьи гуденьемь и плесканьемь“ відправляла поганський шлюб Русь, вже після охрещення 23); „довгими піснями“ прощаєть ся з житєм жінка-Русинка перед смертю в описанім ібн-Фадланом руськім похоронї. „Игрища межю сели“, і на них „плясанья“ і „вся бЂсовьскыя пЂсни“, про котрі оповідає Повість, як про споконвічні звичаї Сїверян і деяких иньших племен, мусїли бути загальним явищем і в поганських часах і пізнїйше. Музика була звичайною утїхою князя: увійшовши одного разу до ки. Святослава, Теодосий Печерський застав „многая играющи прЂдъ нимь: овы гусльныя гласы испущающе, другія же оръганьныя гласы поюще, и инемъ замарьныя пискы гласящемъ, и тако всЂмъ играющемъ и веселящемъся, якоже обычай есть прЂдъ княземь“. А що всякі ігрища, скоморошества, музика, співи були звичайною утїхою народа, показують нападки пізнїйших християнських проповідників 24). Візантиєць Скілїца, описуючи болгарський похід Святослава, каже, що його вояки не уважали на обережність, цїлими ночами пючи й упиваючись та забавляючись музикою та танцями 25). „Игранье, плясаньє и гуденьє (музика)“, „бЂсовьское пЂньє и блудноє глумленьє“ (правдоподібно-нескромні співи або жарти) були звичайною приналежністю пира і взагалї забави 26).

При тім всім, дїйсно, любили й випити. Не дурно солодке і пяне питє з меду сягає ще пра-індоевропейських часів. Словяне мали час вправитись в його уживанню в своїй правітчинї. Руський нахил до випивання кинув ся в очі ще ібн-Фадлану; описуючи руських купцїв, він каже: „вони дуже охочі до вина (правдоподібно одначе, тут мова не про вино, а про мід), пють його в день і в ночи, так що инодї їм трапляєть ся й умерти з кухлем в руках“. Книжник XI в. вложив в уста Володимира звістну максиму, що Русь не може жити не пючи: „Руси есть весельє пити, не можемъ безъ того быти“, і се переконаннє піддержали веселі Володимирові пири, де головним елєментом був мід, що споживав ся в великих масах. Що се не можна прикладати до самої варязької дружини, показують инші подробицї Володимирового життя. Мід був такою неминучою житєвою потребою, що за Володимира, розсилаючи по місту припаси для убогих і калїк, возили і „мід в бочках“ 27). Арабське джерело каже про „Словян“ (східнїх), що у них багато вина і меду, у одного чоловіка буває по сто збанків „вина і меду“ 28). Поганські свята не минались без питя; по згідному свідоцтву наших (пімста Ольги над Деревлянами) і чужих джерел (ібн-Росте й иньші про Словян) тризну по небіжчику справляли пирами і випивками; „за рік по смерти небіжчика,“ кажуть Араби, „беруть кухлів зо двадцать меду, більше-меньше, несуть на могилу, збираєть ся родина небіжчика, їдять, пють і потім ідуть собі“. Сей звичай перенесено потім на християнські свята-почавши від празників, що уряджував Володимир. На празник у Василеві варили за Володимира 300 перевар меду. M. Іоан в своїх дорогоцїнних „Правилах“ (XI в.) нападає на росповсюднений звичай, що світські люди споряжали пири в монастирях, один перед другим похваляючись, хто лїпший спорядить, і на тих пирах гостї упивали ся. Церковні оказії лучили ся з піяченнєм, що прикривало ся лише ріжними обрядовими покривками, і т. п. 29)

Цїкаво одначе, що в нашім давнїм письменстві прийнятий делїкатний термін для пяного — „весел“ 30); се може натякати, що пили не так щоб запиватись, а властиво підохотитись; підохочуватись же таким способом — було річею звичайною, аби було чим 31). Але що таким безневинним підохочуваннєм не все обмежались, нема що й казати; досить пригадати популярну інвективу на пянство: „піянство — вольний бЂсъ, піянство — дщи діявола, піанство — уму смерть, погубивий бо умъ скотины пущи есть“, в відповідь на людський погляд, що в пяництві нема нїчого злого — ,въ піянст†ничтоже зла творимъ“. Сей поблажливий для пянства людський погляд, з яким християнським духовним приходило ся воювати, теж дуже характеристичний для старої української вдачі.

Загалом вище подані прикмети складають ся на характер привітний, мягкосердий, щирий, веселий, поетично закрашений. На до-повненнє можна-б вказати, що звичаєве руське право не визначало ся суворістю, не знало лютих кар на тїлї і допускаючи кріваву пімсту, не мало кари смерти по суду; найвища кара — „поток (ви-гнаннє) і разграбленіє“ (конфіскація майна). З сього боку характери-стика Полян, дана в Повісти: „Поляне бо своихъ отецъ обычаи имя-ху тихъ и кротокъ“ 32) може бути до певної міри прийнята. Тільки знов не треба собі тої кротости занадто ідеалізувати. Ті „тихі і кроткі“ Русини вміли часом показати себе й иньшою стороною.

Взагалї словянському характеру не бракувало енергії. Вище на-водив я погляд на них ібн-Якуба: „Словяне люде відважні та воєвничі, і при солїдарности могли-б взяти гору над кимбудь“. Словянські напади на Візантию в VI-VII в., або боротьба балтийських Словян з Нїмцями, почавши від VIII в., повна фактів словянської відваги і воєвничости; бракувало до того лише полїтичної орґанїзації й солїдарности. Спеціально про Русь, почавши від IX в., повно нарікань у сусїдів на воєвничість, сувору, нелюдську вдачу її: „нарід, як то всї знають, дуже жестокий і немилосердний, що немає жадного слїду ласки до людей; подібні до звірів своєю вдачею, не людські своїми вчинками, самим виглядом виявляють вони замилованнє до убийства“, описує Русь грецький ритор з 1-ої пол. IX в. „Вони відважні й сміливі; як нападуть на иньший нарід, то доти не відступлять, поки не знищать цїлком, а перемігши гнетуть, як рабів“ 33), характеризує Русь арабське джерело з тогож часу. Подробицї руських походів — нпр. Ігоревих, на Візантию й на Каспійське море, або Святослава на Болгарію потверджують сю характеристику; правда, з норманїстичного становища се все складаєть ся на Норманів, але в усякім разї війська Ігоря та Святослава переважно в своїй масї складались не з Норманів, а з Словян; та й руські війни й усобицї XI-XII в. показують ясно, що нема чого складати вини на Норманів що до суворости й немилосердности. Очевидно à la guerre comme à la guerre, псіхольогія і звичаї війни гуманністю не визначають ся нїде, в тім нема нїчого дивного, і нема чого тут дивоватись Руси, а я тільки підношу се тут супроти тенденції старих словянофилів виявляти Словян, в противність напастникам Нїмцям, тихим і ідеалїчно-спокійним народом, заразом — елєментом пасивним і позбавленим всякої полїтичної інїціятиви 34). І те і друге — рівно побільшене.

Релїгійний світогляд нашого народу в перед-християнські часи мав в своїй основі культ природи. Перед ним відступив і поблід старий культ предків, одначе і культ природи не вийшов з примітивних слабо вироблених форм. Русько-словянська мітольогія взагалї досить бідна, не ясна, і се не тільки через бідність наших відомостей, але й через свою власну слабість: судячи по всьому, словянське племя не мало особливого нахилу до релїґійної творчости 35).

Клясичну відомість і тут знову дає нам Прокопій. Він оповідає про Словян і Антів, що вони мають одинакові релїґійні погляди. „Єдиного бога, що посилає блискавку 36), признають вони владикою всїх і жертвують йому коров і всяку жертву. Не знають долї (фатума) і зовсїм не признають, аби вона мала якусь силу над людьми; як хто має перед собою видиму смерть, чи в хоробі чи на війнї, обіцює за своє житє, як що не пропаде, жертву богу, і спасши ся, жертвує обіцяне та й думає, що тією жертвою спас собі житє. Шанують вони річки, нїмф і деякі иньші божества (δαιμόνια), жертвують їм усячину і з тих жертв ворожать собі“.

В сїй многоважній звістцї можна зазначити два головні моменти словяиської релїґії: єдиний бог, єдиний владика світа, з котрим безпосередно звязують ся ріжні метеоричні явища (як тут блискавка), і разом — численні дрібнїйші божества та взагалї надприроднї істоти (по теперішньому кажучи), з другорядним значіннєм.

Сї звістки Прокопія потверджують ся иньшими свідоцтвами як про Словян взагалї, так і спеціально про Русь. Так Гельмольд (XII в.), оповідаючи про релїґію балтийських Словян, каже, що поруч численних другорядних богів признають вони одного великого, загального, що був заразом спеціально небесним богом 37). Спеціальні відомости про Русь вказують, що перше місце в її культурі займав метеоричний біг владика грома й блискавицї.

Сей біг в Х-XI в. на Руси зветь ся Перуном (лит. Perkunas), богом грома, як показує його імя (пьрати — бити). 38) Одначе у иньших Словян, крім східнїх ми не знаходимо вповнї ясних вказівок на істнованнє бога сього імени: хоч се слово звістне там і часто стрічаєть ся в проклонах і ріжних назвах, але може означати просто грім небесний. Дїло в тім, що бог грома Перун був, правдоподібно, розмірно пізнїйшою спеціалїзацією певних метеоричних проявів сили того головного словянського бога, про котрого говорить Прокопій: він спеціалїзував ся подібно як спеціалїзовали ся в осібні божества сонце й огонь — елєменти дуже близько споріднені з небесним огнем — блискавицею. Давнїйше той найвищий бог виступав мабуть під иньшим іменем.

В київській лїтописи під 1114 p. заведено мітольогічний уривок з грецького хроноґрафа Малялі про Гефеста й його сина Гелїоса, і при тім додано поясненнє, що Гефест то Сварог, а Гелїос „сынъ Свароговъ, єже єсть Дажъбогъ“. Пізнїйші діатриби проти поганства (відомі в кількох варіантах XIV в., а основа їх мусить тим самим бути значно старшою) докоряють людям, що вони „огне†молятся, зовуще єго Сварожичем 39). Біг Сварожич відомий нам і у балтийських Словян 40). Імя Сварога мало би вказувати, що се був бог неба і світу: його звязують з инд. svar — небо, сонце, соняшний світ 41).

Досить правдоподібний здогад, що в сїм Сварогу маємо ми того старого головного, „єдиного бога“ творчої сили цїлої природи, що виступає так виразно ще у Прокопія. Пізнїйше, в міру того як ріжні, найбільш видатні прояви сього бога спеціалїзовались в поглядах поодиноких словянських народів і означались осібними іменами, сї нові спеціалїзовані прояви, в ролї богів, заступали і відсували назад ідею того головного бога. Тому між іменами богів, шанованих на Руси в Х в. безпосередно перед розповсюдненнєм християнства, ми не стрічаємо вже Сварога. Натомісь виступає Перун, бог блискавицї й грома, Хорс-Даждьбог, бог сонця, джерело всякого світового добра, Сварожич-огонь, й ин. 42).

Та якби не було з іменем, нема непевности, що розвій мітольоґічних ідей ішов власне отсїєю дорогою — від „єдиного“ бога неба й світа, спільного взагалї всїм індоевропейським народам, до спеціальних натуралїстичних богів, якими були Перун, Дажбог-Хорс, Сварожич й ин. 43). Спеціалїзація божеств, бодай в значній части, розвинулась очевидно вже на східно-словянськім ґрунтї: поодинокі словянські галузи йшли в сїй еволюції кожда своєю дорогою.

Перун безперечно займав перше місце в руськім культї Х в.: кілька разів вичисляють ся боги в лїтописи, і ще важнїйше — в умовах з Греками, і все Перун стоїть на першім місцї 44). В умові 944 p. хрещена Русь має присягти перед Богом в церкві св. Ілї, що в поглядах Руси заступив місце Перуна, а поганська — перед Перуном. В умові Святослава на переступників кладеть ся клятва „отъ бога, въ негоже вЂруемъ — в Перуна и въ Волоса бога скотья“, а лїтопись вичисляє ідоли, поставлені Володимиром в Київі, в такім порядку: „Перуна и Хоръса и Дажьбога 45) и Стрибога и СЂмарьгла и Мокошь“. При нищенню поганських святощей особливо зневажали Перуна — як найголовнїйшого очевидно 46). Се відповідає словам Прокопія, що між метеоричними проявами божества перше місце займала блискавка (очевидно — з громом). Що Перун був бог грома й блискавки, показує окрім самої його назви, і значіннє сього слова у західнїх Словян (грім) та анальоґія з литовським Перкунасом. Перун се небесний бог, спеціальний володар неба, сила різна, але заразом творяща, що оживляє і дає нові сили природї своїм дощем та розганяє своїми ударами ворожі житю елєменти засухи, задухи, смерти. Його прикмети були потім перенесені в певній мірі на св. Ілю, що у Словян і у Греків був звязаний з старим культом небесного божества 47) і перейняв функції Перуна, як володар грому й блискавки.

В вище наведенім лїтописнім рядї богів Хорс і Даждьбог в більшости кодексів стоять як два осібні боги, властиво — осібні ідоли. Тяжко рішити, чи тут автор, за давниною, узяв два імена того-ж самого бога за два осібні божества, чи дїйсно сонечне божество двоїлось уже в поглядах поганської Руси; останнє також дуже можливо. Що і Даждьбог і Хорс означають сонечного бога, се ясно, коли звести згадану вище ґльосу київської лїтописи про сонце-Даждьбога з „великим Хорсом“ Слова о полку Ігоревім, що означає не що як сонце 48), і в словенських перекладах часом заступає грецького Апольона 49). Обидва імена не відомі нам в мітольоґії иньших славяиських ґруп; імя Хорса правдоподібно зближуєть ся з іранською назвою сонця (авестийське Khorshêtî); імя Даждьбога виводить ся від д а т и і б о г — добро, богатство, отаке означає подателя всякого блага 50).

Можна здогадуватись, що тим часом як Хорс вказував на сонце як небесне світило, Даждьбог означав опікуна земного житя, роду людського, і тому співець Ігоревого полку називає Русинів Дажьбожими внуками 51).