Історія України-Руси. Том 1

Загальнословянські назви для шкіряної одежі-кожух, і шкіряного-ж обувя — черевики; слово-ж чобіт запозичене з перського. Є загальнословянські назви для сподень — варварського убрання північних країв, незвісного античним народам — г а ч і і н о г о в и ц ї; загальнословянські-ж слова п о я с, п л а щ. Слово ш и т и (праіндоевроп. sju -лучити, лат. suo, ґот. siujan, лит. siúti) мусїло належати як до шкіри, обувя, так і до одїжи, і загальнословянське швець в ріжних діалєктах прийняло значіннє то шевця то кравця.

З туалетних окрас до загальнословянських належать слова: п е р с т е н ь (від перст-палець), г р и в н а (від грива-шия).

В археольоґічних розкопках знайшлось дещо з старого костюму 15 ). Такі останки вовняних і полотняних тканин, часом обшитих на ковнїрі або деинде кусничком шовкового, перетканого золотом або сріблом „оксамита“ ('εξάμιτος); застїжка робила ся з коралинки (пацьорка), застібненої на ремінну петличку або кільце. В недавнїх розкопках нїцахських по останкам одежі і ґудзикам вимірковано на небіжчиках „сорочку і якусь верхню одїж, шовкову, з високим ковнїром, обшитим оксамитною стяжкою, пазуха по серединї грудей, до половини застібалась на дрібні ґудзики“ 16 ). В чернигівських могилах особливо богаті люде мали цїлі убрання оксамитові з дорогими металїчними ґудзиками, але тут трудно відріжнити свійське від свіжо перейнятого або привозного. Пояси бачимо ремінні з бляшкою, або ткані, часом також з дорогших, золототканих матерій. Коло пояса бували ременї для причіплювання підручних річей або шкіряні мішечки, мошонки; трапляли ся такі мошонки і з цїлим своїм інвентарем: огнивом, маленьким бруском до гострення, кусничками сїрки й кількома баранячими астраґалами (до гри). Кремінь, огниво, ножик, брусок до гострення — се звичайні річи при небіжчику. В сїверянських могилах дуже часті кістяні гребінцї; вони часто стрічають ся також в похоронних полях київських і галицьких. З окрас маємо намиста шкляні, камяні, металїчні (здебільшого привозні), кульчики й перстнї з металїчного дроту (бронзового, срібного, а навіть і золотого), наручники (брансолєти). На голові у жінок бували шапочки чи наголовники з вовняної тканини, ушитої срібними й шкляними окрасами, на висках носили ся кільця, нашиті на шкіру, або нанизані на ремінець; в косу вплїтали ся також кільця — вони йдуть рядом часом від висків на чоло, часом від висків на груди, вказуючи тим на уплїт кіс-заложених або спущених 17 ). В нїжинських розкопках всї жінки носять коси спущені, зате від чола до затилку повязують ся пасма шовкових шнурків, що сімулюють волосє, і в них, як і в коси вплїтають ся кільця, а крім того кільця бувають і на висках, цїлим жмутком 18 ). Обувє заховалось досить добре в деревлянських і волинських могилах: се невисокі, гостроносі чобітки з тонкої вичиненої шкіри (сафяну) у двоє зложеної, або підложеної иньшою, грубшою шкірою, сшиті на підошві. В одній чернигівській могилї знайшли ся великі чоботи, прошивані бронзовим дротом, як коментар до пізнїйшої описи костюма кн. Данила: „сапоги зеленаго хъза, шити золотомъ“ 19 ).

Дуже інтересну опись костюму богатого Русина подає ібн-Фадлан: він мав на собі широкі споднї, панчохи 20 ), чоботи, куртку, а поверх її шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голові соболеву шапку з шовковим верхом 21 ). Арабське джерело IX в. і пізнїйші Араби оповідають теж про куртки і свити, широкі споднї і чоботи Русинів 22 ).

В наших домашнїх памятках можна набрати теж досить повний склад одежі Х-XII в.: сорочка, свита, поверх того, може тільки у заможнїйших — „корзно“ (керея, плащ). На ногах плетені „копытьца“ рід панчіх, і чоботи-„сапоги“, або замість них постоли-„прабошни“, або „черевии“ (черевики); в деяких місцях мусїли носити натомісь личаки. На голові шапка-„клобукъ“, плетена або шкіряна. На шиї у богатих — золоті і срібні ланцюхи, нашийники з грубшого чи тоньшого плетеного дроту (гривни), у жінок в вухах „колци“ 23 ).

Нарештї — маємо й кілька образків староруських князїв. Так на звістній мінятюрі Святославового збірника 1073 p. (правда, дуже знищеній від часу) маємо малюнки князя, княгинї й їх чотирох синів — трох дорослих і одного малого хлопця. Чоловіки мають тут кольорові жупани, кафтани (синїй на старім, вишневі — на синах) 24 ), довгі (низше колїн), на ковнїрі й рукавах обшиті золотим, а знизу кольоровими краями. Сини підперезані золотими поясами, з золотими-ж кінцями. Старий князь має накинений зверху синїй плащ, обшитий золотом, застїбнений на правім плечі застїжкою; на головах шапки з тканим верхом і обшивкою, (з футра?), у синів вона має високий верх, синїй, у батька низький, округлий, ясний. На ногах чоботи — у батька синї, у синів червоні. Княгиня має ясно-червоний кафтан, обшитий якоюсь ясною обшивкою на грудях і подолї (прошва); рукави широкі, стяті навскоси, як у західнїх костюмах, а з них виходять вузькі рукави тої ж барви, обшиті золотом коло руки; на голові шапка висока, як у молодих князїв, і під нею біла намітка (серпанок, рантух); на ногах якісь (жовті?) сапянцї; підперезана вона золотим поясом. Малий має таку-ж одїж як і його старші брати, тільки на кафтанї золоті петлицї. Иньші малюнки княжої одежі-сїмї Ярослава на фресцї софійській і Ярополкової в Чівідальській псалтири не мають такого інтереса, через свою залежність від церемонїальних візантийських уборів: тут ще меньше надїй стрінути реальні подробицї сучасного костюму, як на мінятюрі Святославого збірника 25 ).

Супроти наведеного матеріялу IX — Х вв. мусимо так само обережно як звістку про слаборозвинене хлїборобство приймати звістки Прокопія про бідну одїж сусїднїх Словян VI в. Деякі з них, каже він, не мають анї сорочки, анї плаща, тільки в коротких споднїх ідуть на битву. Але се могла бути яка небудь погранична голота, а може й певний воєнний шик, щось подібне до голого Запорозця, змальованого Ріпиним.

Уряджуваннє якогось укритя для мешкання належить до пра-індоевропейських часів. Словянське дім, д о м ъ належить до індоевропейського запасу слів: санскр. damá, грец. δόμος. Який би не був нещасливий сей праіндоевропейський дім, але все таки був справжнїй дім, не купа ріща, з д в е р и м а (зенд. dvareni, грец. θύρα, сл. двьрь), хоч і без вікон. В загальнословянській словницї маємо вже досить богатий запас слів для дому і його урядження, що вказують на його значний розвій 26 ). Поруч з тою індоевропейською назвою маємо загальнословянські: х р а м, х и ж а 27 ), може й к у ч а (з кут). Хата була зверху вкрита (загальні назви — с т р і х а, *стрЂха, і к р о в — від крити); сю стріху держав брус, що має загальнословянську назву (старосл. слЂмя, лит., šelmů, грец. σέλμα). Ся словянська хата мала й вікна (окно від око, маленький отворець для ока, очко) 28 ). Будувалась тільки з дерева або плелась з ріща (пор. нїм. wand від „вити“ „звивати“);вся мулярська технїка — річ пізнїйша й оперта на чужих, перейнятих у Греків та Німцїв терминах. Як показує загальнословянська назва в а п н а (вап — кольор, фарба), вапно або кольорова глина здавна уживали ся для обмащення і декорації.

З хатнього урядження маємо такі загальнословянські слова як п і ч, л а в и, с т і л; слова сї інтересні особливо з огляду на новійші помічення, що словянське і взагалї індоевропейське житє з початку йшло просто на підлозї хати і тільки поволї підіймало ся над її поверхнею на „культурний горизонт“. Тому напр. означення стола мішають ся з назвою доски, що служила підставкою для їжи (слов. дъска, доска, лат.-discus, миска, і нїм. disc або tisc — стіл і миска), або те саме слово означає то стіл то миску, що грала ролю стола (слов. миса значить в однїх діалєктах миску, в иньших стіл, так само блюдо, гот. biup). Сучасний високий стіл, майже нерухомо уміщений на призначенім місцї, являєть ся досить пізним явищем; в ріжних словянських діалєктах ся назва означає то стіл, то стілець до сїдання (пор. нїм. stuhl)-у нас напр. се ваганнє замітно в терміні настоловання, княжого с т о л а (та і в слові с т і л е ц ь для крісла). Не тільки вигляд обох родів меблїв був однаковий, а й один предмет служив очевидно для обох потреб.

Для подвіря (загальнослов. д в о р ъ, в звязку з д в е р и) крім мешкальної хати маємо старі означення для комори, к л ї т и (клЂть, ір. cléthe, може hleipra — дах), х л ї в и і к о ш а р и (від кіш) для худоби, г у м н о і ж и т н и ц ї для збіжа; для переховування збіжа часто служили також викопані в землї ями. Все се було обгорожено т и н о м ( ст.півннїм. tûn) або п л о т о м (загальносл., від плести).

В історичних памятках теж можемо одмітити кілька цїкавих подробиць. Розріжнялась кімната з пічю, тепла „истъба“, „истобка“, „изба“ від поміщень зимних, що мали ріжні назви — сЂни, одрина, клЂть, вЂжа. Уживаннє в наших памятом форми и с т о п к а показує, що сю назву толковано, правдоподібно, як хату топлену, опалювану (як кімната з caminata); але се слово походження чужого, виводять його звичайно з нїмецького stuba (слово початку неясного), що означало кімнату з пічю, відгорожену від первісного хатнього простору з огнищем 29 ). Ся стара хата, чи покій без печи носить у нас назву с ї н е й. Одрина, очевидно, була хата для спання, вЂжа-хата горішня 30 ). КлЂть бувала коморою, але служила і для мешкання 31 ). Хата ставилась висока — „сЂни“ були на поверсї й мали під сподом тільки піддаше, на стовпах; в долїшній части хати могли бути комори-„клЂти“, й різні сховки 32 ). Такі були одначе доми міські, богаті, а не звичайні, і на них могли відбивати ся і чужоземні моди (варязькі напр.). Піч в істбі, як я вже казав, була більш менш подібною до теперішньої, з накритим верхом. З иньшої хатньої обстанови фіґурує часто одpъ, постїль, досить уже висока, так що на нїй можна було сїсти-тим часом як первісна постїль була просто „підстїлкою“ на землї, або в ямі-логові 33 ). Широко уживались килими-„коври“ 34 ).

На подвірю згадують ся „клЂти“, пивницї-„погреби“, спижарнї- „бретяници“, хлїви й загороди для худоби, гумна для хлїба 35 ). На княжім дворі згадують ся осібні „мовницї“ — банї, „медуші“ — пивницї для меду; се бувало, певно, і взагалї у заможнїйших людей. На вершках хати бували голубники для голубів 36 ).

Їздили возомъ („возъ“, „кола“, або „телЂга“), запряженим кіньми або волами; погонич — „повозьникъ“ сидїв сам верхи на конї 37 ). Їздили часто верхи, навіть духовні особи 38 ); з приналежностей згадують ся сїдло і „подклад“ 39 ); в могилах стрічають ся металїчні части узди і стремена 40 ). Зимою їздили на санях; але сей екіпаж уживав ся взагалї тодї далеко ширше, а мав і рітуальний ужиток- напр. при похоронах, як то подекуди й досї у нас задержало ся: се треба толкувати архаізмом сього екіпажа 41 ).

На закінченнє нам треба переглянути ще дві категорії предметів з круга матеріальної культури.

Одна — се зброя, оржжіє (загальносл.). Серед нього, як і у ииьших Індоевропейцїв в розвою оборони переважала зброя аґресивна. Найбільше значіннє мала стара, найстарша властиво зброя — спис; найпримітивнїйшою формою його був гострий сук дерева, або обсмалений кілок, який приготував Одісей на Полїфема і які уживались на Українї ще в XVII-XVIII в. під час народнїх рухів, за браком лїпшої зброї 42 ). Розумієть ся, і в прасловянські часи уживались списи з зелїзними вістрями. Маємо для них дві загальнословянські назви — к о п и іє (того-ж самого пня що копито, копати — бити) і с у л и ц я (сунути). Далї маємо: ніж (ножь — ньзити, низати -протинати, слово се звязують з прус. nagis, кремінь, се виглядало-б як память колишнїх кремінних ножів, як нїмецьке sax — меч, лат. saxum камінь, але воно має деякі лїнґвістичні трудности) 43 ). Меч (ґот. mêkeis)-слово уважають за перейняте з нїмецького, як иньше прасл. коръда (у нас забуте) виводять з перського kârd; треба сказати, що взагалї довгий меч в індоевропейській арматурі був чимсь пізнїйшим в порівнянню з коротким, подібним до ножа. Далї сокіра — секыра (лат. securis, споріднене з словом сїкти, сЂкж), і поруч сеї друга загальнословянська, але перейнята назва — т о п і p (перс. tabar): к и й (від пня ku — бити, як і ковати); п р а щ а (тогож корня що пракъ, порок, машина до розбивання стїн). Л у к з т е т и в о ю (лит. temptýva), с т р і л а м и (спільне з нїм. strala) і т у л о м — сагайдаком для них становить теж зальнословянську і певно прасловянську арматуру.

Дуже бідно на слова для другої катеґорії зброї-оборонної. Маємо загальнословянське, чи властиво европейське — щ и т (лат. scutum, кельт, scíath) 44 ); загальнословянськими треба уважати б р о н ю, старосл. бръни (виводять з стар. г. нїм. brunja, спорідненого з кельтським bruinne — груди) та ш о л о м ъ (шлЂмъ, виводять з нїм., ґот. hilms). Але на тім і кінчить ся.

Сьому відповідають до певної міри й найстарші історичні звістки про словянську зброю. По словам Прокопія, Словяне ідуть на битву переважно піші, з невеликими щитами и списами, без бронї; Іоан з Ефесу оповідає про них, що вони доперва в балканських сторонах набрали зброї і навчили ся війну вести, а перед тим се були простаки, що не сміли й показати ся з лїсів і не знали нїякої зброї крім двох-трьох „льонхадій“, списів до кидання 45 ). Маврикій (а за ним Лев) кажуть, що словянські вояки мають кождий по парі коротких списів ('ακόντιον) — для битя й киданя, уживають деревяні луки з дрібними затроєними стрілами, деякі мають добрі, але занадто великі й невигідні до ношення щити (як грецькі θυρεοί — великі, четверокутні, „як двери“). Подібно каже про Словян арабське джерело IX в.: арматура їх складаєть ся з пик до кидання, щитів і списів, иньшого не мають; але головною зброєю руської дружини й у нїм виступає меч, а князї мають і кольчуги 46 ).

Чернигівські могили дають богатий запас варязько-руської — боярської або й князївської зброї Х в.: тут маємо вже великі мечі й шаблї, ножі довші й коротші, зелїзнї списи й коротші копія,сокіри, зелїзні стріли, зелїзні, часом обложені мідею чи иньшим металєм шоломи, кольчуги, мідяни бляхи від кованих щитів 47 ).

Меч став головною зброєю на Руси уже в IX — Х в.; в лїтописній лєгенді про хозарську дань у Полян полянський з обох боків гострий меч противставляєть ся кривій, з одного боку вигостреній шаблї хозарській — взагалї турецькій. Розмінюючись з печенїзьким ватажком зброєю, воєвода Претич (з Сїверщини) дає Печенїгу броню („брони“ — кольчугу), щит і меч, а той йому коня, шаблю й стріли : се тодїшня типова зброя обох сторін 48 ). З сим старим руським мечем (в розвою зброї властиво новим) знайомить нас добре одна з чернигівських могил: тут маємо широкий і довгий меч коло метра, з масивною ручкою, майстерно обробленою і мабуть посеребреною, і кілька мечів меньшої великости. Такі великі мечі, судячи по археольоґічних находках були тодї досить розповсюднені на всїм путї „з Варяг в Греки“ 49 ). Крім мечів одначе уживались і шаблї; пізнїйше, в XII в., судячи по слову о Полку Ігореві, вони навіть взяли перевагу над мечем, бо вигнута шабля вигіднїйша до рубання як рівний меч. Не стратили свого важного значіння списи-копія, так само ножі (пор. ножі „засапожники“ Слова о п. Ігоревім, як гайдамацький „товариш“ засунений в халяву), сокіри („топорци“) 50 ), луки. З оборонної зброї знаємо „червлениї“ щити і шоломи; натомісь кольчуги згадують ся рідко, й не знати, чи уживались рядовою дружиною. Прості люде ледви чи мали й ту повну зброю: звичайно могили містять в собі списи, ножи, стріли й сокіри 51 ): се мабуть і була зброя звичайного вояка недружинника.

Зброя мусїла бути переважно власного виробу, судячи по значно розвитій на Руси металїчній технїцї: але заможнїйші пишались чужоземною зброєю. Вже ібн-Фадлан каже, що Русь уживала мечі „франкської“, західньої роботи 52 ). Слово о полку Ігор. говорить про латинські шоломи і навіть лядські сулицї. Згадані великі староруські мечі дїйсно дуже близькі по формі до ґерманських (перейнятих Нїмцями від Кельтів, т. зв. spatha), хоч могли робити ся й на Руси 53 ).