Історія України-Руси. Том 1

32) Лавр. с. 238 — 42, Іпат, с, 35, 38, 49, 150 і ин.

33) Лавр. вид. 1872 с. 238 — 242; і низше цитую Мономахові писания з сього видання.

34) Се число попсоване: „10 и 20“. мабуть треба 120.

35) Лавр. с. 242.

36) Шрадер3 II с, 147,248. Гірт пробував довести, що леякі частинні назви належать до часів праівдоевропейських-I. F. XXII с. 65 sq.

37) Іпат. с. 86, Житіє Теодосія с. 18, 20.

38) Самоквасов с. 188.

ОБРОБЛЮВАННЄ ПРОДУКТІВ: КУШНЇРСТВО, ТКАЦТВО, ГОНЧАРСТВО, „ДРЕВОДЇЛЄ“, МЕТАЛІЧНІ ВИРОБИ.

Переходячи до ріжних способів оброблювання продуктів, зачнемо від оброблювання звірячої шкіри та волося, що займає одно з найстарших місць в історії технїки й своїми початками сягає ще пра-індоевропейських часів. У европейських народів навіть на найнизших степенях культури бачимо скрізь одіж — зроблену з шкіри, переважно домашнїх звірят, особливо овець; в деяких краях у нас сї овечі убрання заховали своє значіннє й досї, та носять ся трохи не цїлий рік. З усїм тим для оброблення шкіри заховало ся досить мало термінів і в загальній індоевропейській словницї, і навіть в загальнословянській. Обяснити се треба мабуть тим, що оброблення шкіри було занадто примітивне і не йшло далї простих і елєментарних, мало спеціалізованих технїчних заходів. Для означення невиробденої шкіри маємо загальнословянські слова: ш к і р а (старосл. скора) й к о ж а, для виробленого — у с м а або усние; назва гарбара — усмар, уснар стрічаєть ся в ріжних словянських діалєктах (старосл., східносл., захід.) і хто зна чи не належить до прасловянського запасу. Далї маємо загальнословянські назви для шкіряного обувя — старосл. ч р Ђ в и й, наше черевик, для шкіряної одіжї — к о ж у x; сюди-ж належить міх, мішок — зпочатку ушита зі шкіри річ, шкіряна торба (міх — в ріжних діалєктах значить і футро і торбу); також певно й рукавицї, загальнословянське слово, що з початку означало, розумієть ся, примітивні шкіряні рукавицї на цїлу руку.

Найпростїйші способи утілїзації волося — се п л е т е н н є (пра-індоевропейське слово: санскр. praçna — щось сплетене, гр. πλέκω , г. нїм. flihtu) й збиваниє його на п о в с т ь (старосл. плъсть, нїм. filz). З плетення поволї виробляєть ся тканнє й пряденнє; до звірячого волося дуже рано прилучаєть ся лико з дерева й ликуватих рослин — льну, коноплї й ин. На ґенетичний звязок ткання з примітивнїйшими процесами вказує сама термінольоґія: можна вказати нпр. славянське вити, звивати, що звязуєть ся з санскр. vâ — ткати 1). Велике число загальних індоевропейських виразів для ткання і по части — для прадення показує, що вже в дуже раннї часи розвинулась і ся вища технїка; знаємо, що досить поширена вона була вже в неолїтичній культурі. До загальних індоевропейських термінів належить слово т к а т и (лат. tехо, звязують з санскр. taksh), на первісне значіннє вказує старосл. слово ткънжти, втикати), кросно (грец. κρέκω — ткати), н а в і й; пень ста, що приходить в індоевропейських назвах ткацького варстата (санскр. sthavi — ткач, гр. 'ιστός і ин.) переховав ся може в слові п о с т а в, що в ріжних діалєктах означає то варстат, то виткану штуку. Що до прядення, то тут нпр. оден індоевропейський пень *snēi — прясти заховав ся в слові н и т ь, нитка; иньший в назві витканого -сл. о п о н а (заг. европейське-гр. πηνίον ґот. spinnan); може не припадкова також подібність словянського в е р е т е н о (старосл. врЂтено — від вертїти) з иньшими назвами (санскр. vartana, г. нїм. virtil). До загальнословянського запасу належать вирази як к у д е л я, п р я с т и, далї — ряд назв для означення витканого, як п л а т ъ, п о л о т н о (старосл. платьно), п о p т ъ, p у б (рябъ), с у к н о і саме слово т к а ч.

В розкопаних сїверянських, деревлянськнх і волинських могилах знаходили ся останки вовняних тканин (навіть дуже ріжнородні), полотна льняного й конопляного, простїйшого й тоньшого, тканого з певним взором; далї т. зв. прясла, себ то камяні кружечки від веретен, що правдоподібно надївали ся на деревляну налічку, для розмаху. Стрічали ся нерідко також останки шкіряного обувя, ріжних фасонів, з шкіри грубшої й тоньшої; слїди ріжних ремінних виробів, поясів, шкіряних мішечків; верстви вовняних останків від кожуха й шапки, чи може грубих коців; ножицї до стриження вовни і т. й. 2) В історичних памятках маємо досить бідні вказівки про сї галузи домашнього промислу. Із згадок лїтописи бачимо, що шкіру мняли руками, а для вироблення шкіри уживали квас (квасъ усниянъ-гарбарський квас) 3). Шкіра звала ся ріжно — усньє, черевьє, хъзъ 4); про вироби з неї будемо говорити ще при одїжи. Що до ткацтва, то бачимо згадки про пряденнє вовни, робленнє „платьна“, плетеннє ріжних виробів руками і т. и. 5). В звістній леґендї про похід Ольги на Царгород 6) Словяни проти вставляють грецькі шовки („паволоки“ і „кропини“) своїм домашнїм „толъстинамъ“ (на вітрила); одначе звідси ще не можна витягати виводів, що якісь тоньші ткацькі вироби не мали зовсїм місця на Руси.

Лїпленнє з глини ріжної посудини просто руками, без гончарського круга, йде ще з часів праіндоевропейської культури 7). Але при кочовничім житї глиняна посудина не вигідна 8), і гончарський промисел розвивав ся тільки при осїлій культурі, а в часах міґрації приходив в упадок. Тим мабуть треба толкувати, що як і в індоевропейській, так і в затальнословянській словниці гончарство зіставило дуже слабі слїди, хоч було сильно розвинене в наших краях в неолїтичній добі. Крім того на словянській правітчинї була широко розвинена п о с у д и н а (загальнословянська назва — „судъ“) деревляна і конкуровала з глиняною. Загальнословянське слово г о р н е ц ь (грънецъ) можемо уважати назвою спеціально глиняної посудини, а й саме слово: гончар, горнчар можна, уважати загальнословянським, і воно може належати ще до прасловянських часів 9).

Археольоґія дає богатий матеріал про уживаннє глиняної посудини як в ранїйшій культурі, так і в культурі наших племен по розселенню; вироби показують, що тодї знали вже гончарський круг (чи може його простїйшу форму — гончарську дощечку), а не лїпили просто руками 10). В історичних памятках не маємо майже нїякого матеріалу — самі загальні згадки ; з глиняної посудини особливо згадують ся корчаги: в них тримали і всяку страву і вино 11).

Обробленнє дерева, що з самих обставин мусїло бути широко розповсюднене в прасловянськім побутї, зіставило слїди і в мові. Слово т е с а т и зачисляють ще до праіндоевропейських (санскр. takshan — тесля): т е с л а (сокіра) належить до словяно-литовських (г. нїм. dehsala); до загальнословянської словницї належать такі теслярські приряди, як д о л о т о, с в е р д е л, с т р у г, к л ї щ і, п и л а. До старих виробів „древодїля“ належить в і з: не тільки його назва, (від загального пня *vegh, санскр. vâhana, гр. 'όχος , г. нїм. wagan), але й назви його частей належать до загальних індоевропейських, між ним к о л о, о с ь, и г о (ярмо). Дуже старим виробом був і човен, видовбаний або випалений з одного стовбура звичайно; його знали ще в індоевропейські часи, і він довго жив в історичних часах; до загальнословянського запасу належать одначе тільки назви дрібнїйших прирядів до плавання, як ч о в е н (старосл. члънъ), л а д і я. Далї сюди належать роботи коло будови дома, що в лїсових прасловянських краях богато потрібував „древодїльської“ роботи і при самій будові і при урядженню. Численні загальнословянські слова для деревляної посуди показують, як широко розвинув ся був сей виріб; сюди належать напр. б о ч к а, б о д н я, д ї ж а, в і д р о, з б а н, к о р и т о, може й ч а ш а.

Останки деревляних гробів та деревляної посуди дуже часті в могилах; особливо часто стрічають ся останки деревляних відер, з зелїзними обручами й дужками 12). Але богатших останків деревляних виробів в могилах, розумієть ся, нема чого сподїватись. Більше дають нам наші історичні памятки. Тут Словяне взагалї славять ся своїм „древодїлєм“ з дуже давнїх часів: ще аварська держава підвластних Словян уживала до сїєї роботи (мова йде спеціально про робленнє човнів) 13). Константин Порфирородний в своїм клясичнім оповіданню знайомить нас з деревляним промислом наших земляків: підвластні київській Руси Словяне рубають зимою дерево й поробивши з нього корита човнів, спускають на весну Днїпром до Київа; там їх купують і доповнивши всякими приборами від давнїйших човнів, пускають ся цїлими ватагами до Царгороду 14). І пізнїйше, як і досї, Днїпро служив дорогою для спроваджування дерева в полудневі краї; в Київі звісні спеціальні „ізвозники“, що перевозили дерево з пристани до міста 15).

В староруських часах звісні осібні „древодїлї“ й навіть цїлі спілки, орґанїзації їх. В однім оповіданню з XI в. князь, задумавши збудувати церкву, кличе „старЂйшину древодЂлямъ“ 16). На кождім кроцї стрічаємо згадки про деревляні будови, стїни, мости; камяна будова зявилась під чужим впливом і була дуже рідка. Осібні продавцї були на домовини в Київі XI в. (продающей корсты) 17). Деревляна посудина-відра, бочівки, „кади“, „ладки“, „лукна“ 18), мусїли бути дуже широко уживані, як і всяка деревляна домова обстанова.

Але і уживаннє металїв, так важне в культурній історії людства, зробило значний поступ перед роздїленнєм Словян. Загальним означеннєм для металю було руда, загальне індоевропейське імя міди (санскр. lôhá, пеглев. rôd, лат. raudus, староскандінав. raudi)- першого металю, звістного Індоевропейцям і заразом одинокого, знайомість з котрим можемо напевно сконстатувати вже в загальній пракультурі. Иньше, загальнословянське імя металю.- „крушець“ (від крухий). З поодиноких металїв маємо загальнословянську назву для м і д и (медь) — його звичайно звязують з нїмецьким smida, металь (відповідає словянському „кузнь“): се-б характеристично вказувало на мідь як на перший звістний металь 19). Загальнословянські-ж назви для з о л о т а (старосл. злато, спорідн. з нїмецьким ґотське gulp, і з словом „жовтий“), для с р і б л а (старосл. съребро, ґот. silubr, прус. siraplis) і з е л ї з а (желЂзо, прус. gelso, лит. geleźis, початок не ясний) 20). Знаннє сих чотирох металїв належить певно до прасловянських часів. Натомість загальнословянське о л о в о вагаєть ся в значінню в ріжних словянських діалєктах, означаючи то олово (plumbum) то цину (stannum); очевидно сї два металї були мало звістні в прасловянські часи, як то зрештою можна бачити й у богатьох иньших народів 21). З металїчної технїки маємо загальнословянське к о в а т и (бити-ku, лат. cudere, г. нїм. houwan), к о в а ч -коваль, м о л о т (лат. martulus, сюдиж-молотити). До назв металїчних виробів належить дещо з вищенаведених прирядів: теслярських, хлїборобських (тесла, долото, пила, рискаль, і т. и.), ріжні иньші припаси як г в о з д ї, ш и л а, ріжна зброя, рівнож туалєтні окраси — все се і в прасловянські часи вже мусїло вироблятись бодай по части з металїв, хоч уживаннє в дечім кости й каміня могло тягнутись довго, довго, особливо в глухих кутах.

В археольоґічних розкопках варті особливої уваги ознаки близшої знаймости українських племен з металїчною роботою в деревлянських могилах. Тут стрічаємо численні останки перегорілого зелїза (з горну), великі молотки і ріжнородні вироби з зелїза, що вказують на широке їх розповсюдненнє і загальну приступність: великі, хоч нефоремні зелїзні цвяхи, ковала, кресала стрічають ся дуже часто в могилах 22). Очевидно, зелїзо оброблялось на місцї, правдоподібно — й добували його на місцї-ж, бо Деревлянська земля досить богата зелїзною рудою (болотяною), легкою до оброблення. Взагалї металїчнї вироби — зелїзні, бронзові або мідяні, і срібні, рідше золоті — дуже часті в могилах. З зелїзних виробів найбільше ремісничого знарядя (сокіри, долота, ножі) і всякіх річей з домашнього й особистого ужитку (кресала, ключі, щипці, скоби), рідша зброя — мечі, ножі, списи, сокіри, кольчуги, шоломи, ковані щити (могили Полянської й Сїверянської землї). В славній чернигівській Чорній могилї, датованїй візантийськими монетами IX в., знайшли ся два оковані сріблом роги для питя, низькорізблена срібна оковка, досить високої вже технїки, з стилїзованим рослинним орнаментом і звірячими та людськими фіґурами, уважаєть ся за місцеву роботу 23). В одній могилї на Погориню знайшло ся маленьке зелїзне ковало і молоточок, дві ваги з численними тягарками й оббита зелїзом скриночка — прибори якогось місцевого юбілєра 24).

Дуже правдоподібно, що високо розвинена металїчна й юбілєрська техніка, яку ми помічаємо в поганських могилах нашого краю і яка в християнських часах була безперечно місцевою, була місцевою і в поганські часи, бодай в певній мірі, отже металїчна технїка вже тодї зробила великий поступ.

Супроти богатого археольоґічного матеріалу тратять значіннє небогаті історичні звістки про металїчні вироби наших племен. Випадає занотувати звістку ібн-Хордадбега, що з Руси везуть в Візантию мечі, та Джайгані, що між словянськими товарами згадує цину (чи олово, властиво не знати). З місцевих джерел можна одмітити хиба згадку про коваля в Житиї θеодосія 25).