Історія української літератури. Том 6

2 Передусім.

На то король єго милость, як пан мудрый и розсудный, и зрителного на пришлыи речи будучій ума, вЂчне достойной памяти вымолвил слова тыи: "Пане воєводо! Хвалимо пана Бога, же наЂхавши нам на кролевство Полское, видимо народ Росскій многій и можный, з народом Полским и Литовским в згодЂ и в милости живучій, и повиновацтво з собою маючій. Сполный межи ними о речи посполитой промысл, на войнЂ згода и ровность, и пошанованьє вшелякоє. Розорваня и непріязни межи тыми народами не видимо. А надто, яко в костелах римских, так и в церквах Росских набоженство спокойне без вшелякой перешкоды и турбаціи отправуєт ся. Досыт маємо на той таковой згодЂ. А до календара нового и до зъедноченья Россов з костелом и папежем римским приводити — не здаєт ся нам: бовЂм знаємо ся мы на тых речах, и што за тым урости может. Уважаємо и упатруємо, иж вмЂсто єдности и згоды незгоду, мерзячку и турбацію и непріязнь учинили быхмо. Але мы того вщинати не хочемо: якохмо тыи народы застали, так з оными жити хочемо". То король єго милость святой памяти Стефан мовил" 1.

1 Р. И. Б., IV, с. 1145-7.

Очевидно, сі остороги Баторія мають служити контрастом до того образу релігійної війни і роз’ятрення, що був поданий вище.

Як бачимо з наведених прикладів, автор, там, де він відходить від академічного розкладання аргументів за і проти, він виявляє нахил до риторства і моралізації, показує темперамент і пафос. Це, розуміється, не Вишенський, але тим не менше оратор з визначними прикметами. І в його спеціальних казаннях, які він уважав потрібними оголосити друком, ми могли б сподіватись, що він розгорне власне ці найсильніші сторони своєї ораторської здібності. Але воно не так. Друкуючи ці проповіді (наскільки він переробив їх до друку проти того, як вони були проголошені, ми, розуміється, не знаємо), Копистинський, видно, хотів дати взірець проповіді, написаної згідно з усіма вимогами шкільної риторики. Насамперед подається вибраний текст з Св. Письма, що має служити за вихідну точку. Далі йде приступ — пояснюється аналогія чи ідейний зв’язок цього тексту з тою конкретною пригодою, що викликала виступ оратора (смерть і похорон архім. Єлисея в першім казанні, рокові поминки його — другім).

Потім програма: він вказує, про що він буде говорити з цього приводу, які теми порушить. В однім і другім разі він таких тем кладе по три, і відповідно до того кожне казання поділяється на три частини, виразно відзначені в тексті й в друку такими заголовками: перша частина, друга, третя; закінчуючи кожну частину, автор виразно це означує і робить перехід до наступної.

Нарешті йде закінчення з короткою молитвою на кінці. З того, що обидва казання мають таку докладно витриману схему, мусимо міркувати, що автор надавав чималу вагу формальній витриманості цих своїх творів. Заразом — як я то підносив уже — він, очевидно, з певним любуванням надає їм вигляду імпозантної ерудиції, залюбки вживаючи грецькі вирази і цілі тексти. А поруч певних частин, присвячених звеличанню небіжчика і закликів до шанування його пам’яті й молитов за його душу, ставить своїм завданням також дати поучення і інформацію — не стільки, очевидно, слухачам, скільки читачам — в певних питаннях церковної доктрини і практики. Так, у першому казанні його перша частина присвячена звичаєві плачу над покійником: вияснює його одвічність, правильність і спасенність і заохочує сотворити плач над помершим. В другім казанню оратор у першій частині доводить спасенність і канонічність молитов за померлих і жертви за їх душі, в другій — пояснює значення поминок і молитов у день третій, дев’ятий і сороковий по смерті і, віддавши честь заслугам небіжчика, в третій частині вияснює потребу для християнства пам’ятати завсіди про смерть і суд посмертний. Все це робиться з великим накладом посилань на Біблію і Новозавітне Письмо, на приклади історичні, з масою цитат, прикладів і цілих більш-менш докладно розповіджених історій. Маються на увазі читачі не тільки свої, але й іновірні: в передмові "Омілії" автор ставить завданням свого писання — "єретикове a любопытныи, то єсть цекавыи, повагу того задушного набоженства ровно з нами абы почитали, з правовЂрныи утверженє и потЂху мЂти могли"; в формі казання, в стислій формі, як зазначає сам автор, подається учений трактат з усім потрібним апаратом 1 (ці частини, очевидно, були особливо поширені й обгрунтовані при виданні). Єсть цікаві гадки, стилістично красовиті звороти 2, але загалом стиль "академічний", сухуватий, холодний; емоціональна патетична сторона — слаба. Мова "общая", але з більшим ухилом у слов’янщину, ніж "Палінодія".

1 Маєте в той малой книжицЂ о том з многих Св. Богословов писм и книг зобраныи свЂдоцтва. — Матер., c. 148.

2 Наведу, напр., ці гадки, що єсть правдиве шляхетство для християнина — в противставленні до шляхетства правного. Цю актуальну в ті часи тему, порушену свого часу на свій спосіб Вишенським (див. в т. V, с. 315), підіймає автор з того приводу, що покійний Плетеницький був "з зацных родичов урожоный".

"Мы от добродЂтелей, от цнот духовних и подвигов отцу нашему похвалу выставити маєм. БовЂм не наше єст(ь) ани философскоє (!) — земному шляхетству дивоватися и оноє выводити. Але котороє (шляхетство) вЂры побожность, цноты и обычаи добрыи показують... K тому и ап. Павел не з уроженя и фамиліи (хотя и в той ся уродил и почтен был) выхвалял ся. Был абовЂм Павел зацным и выборным шляхтичом з насЂня Авраамового а з поколЂня Веніаминова, и Ізраиліта, и могл ся слушне называти шляхецтвы таковыми: пан Єврейскій, пан Авраамскій, пан Ізраильскій, пан Веніамінскій и пан Рымскій — як сам о себЂ пишет... Але барзЂй ся з бЂд, прац, трудов и страданій похвалял мовячи: паче аз в трудЂх, множає в ранах преболЂ и проч.

А якож и котороє шляхетство наше єсть? О заисте шляхетство наше напрод єст(ь) — образ и подобенство божіє, на котороє сотворени єстесмы, вцале заховати. "Благородіє наше — мовит Богослов — божественного образа соблюденіє и первообразному послЂдованіє, єже розум и добродЂтель творят, и проч.".

При всьому суто церковному характері цієї ідеології ніяк не годиться недооцінювати її соціального значення. Вона була чимала — і тому так повторюється і підчеркується цими письмен- , никами старого протишляхетського напряму.

З цього погляду — краси форми — краще вдалися авторові деякі його передмови. Дещо я відкладаю на пізніш, а тут хочу навести як взірець цього високого риторства в старім візантійськім стилі цю похвалу Єрусалимові, з передмови до "Бесід на Діяння" — наведу в скороченому перекладі на українську з слов’янського оригіналу: передмови розраховані на міжнаціональний православний вжиток, писані церковнослов’янською мовою, тимчасом як писання, призначені для місцевого вжитку, пишуться сучасною українською мовою, як бачили ми на уривках з "Палінодії".

"Діяння" починаються зшестям святого духа на апостолів в Єрусалимі. Цей момент бере собі за вихідну тему Копистинський, але подібно, як у казаннях, прибирає собі провідні тексти:

"ОтбЂгайте от лица СЂвера, глаголет Господь — зане от четыр вЂтр небесных съберу вы.

В Сіон възвращейте ся живущій в дщери вавилонстЂй".

Третій текст я упускаю, але ці два розробляються в тому уривку, що я хочу навести. Похвала Єрусалимові і підчеркнення тісного зв’язку з ним будуть нам ясні, коли ми пригадаємо недавній факт відновлення православної української ієрархії єрусалимським патріархом.

"Спочатку було, любезний читателю, — як говорить писання, — "І дух Божий уносивсь над бездною". Потім на Синаї-горі на скрижалях твердого каменя палець божий — це дух святий — написав закон. І в пророках він говорив і діяв. Нарешті на Сіон, в Єрусалимі-городі той же дух св. ουσιογως зійшов, наче бурний вітер. І вже не на водах — як уносився перше, але на верхах — себто на головах апостолів — сів, і не на камені, як колись, але на серцях написав закони і в мислях положив їх...

Цей св. дух був учителем апостолів і тепер пробуває в церкві Христовій. Він дав в Єрусалимі закон благодаті. Він з Єрусалима пустив учення істини по вселенній. Як князь пророків Ісайя прорік: од Сіона пішов закон і слово господнє з Єрусалима...

І тому, що від Сіона і Єрусалима закон благодаті і слово Євангелія Іс. Христового проповідалось апостолами по всій вселенній: схід, полуднє і краї вечірні (західні) прийняли Євангеліє і увірували в Іс. Христа, згідного з ісповіданням символу соборного, що голоситься щоденно церквою — явно, що в Єрусалимі, а не деінде зачата була св. духом і апостолами заснована церква господа спаса нашого, єдина кафолична, апостольська церква. Тому єрусалимська церква була і єсть мати всіх православних церков усього світу. Бо з Єрусалима вийшло Євангеліє, апостоли, проповідь, хрещення і віра, відти християнство насадилось і виросло. І про нього пророк велегласний Ісайя так провістив: "Затим прозваний будеш город праведний, мати городів, вірний Сіоне, що в Єрусалимі Сіонові дана ця слава й ім’я, а церкви ті, що в діецезіях і краях повинні вважатися місцевими, а не тою єдиною кафоличною, що її ісповідуємо в символі. Єдина с. кафолична апостольська церква по всій вселенній — це церква Христова, правовірні і православні. Не пропала, але повсякчас існує церква Христова в Єрусалимі, не перейшла і не перенеслась до іншого міста, — як то бачимо одно таке, що тим пишається 1. Про це один учитель західний 2 так говорить: нехай не бреше з кута єретицька несамовитість — по всій вселенній розлилася церква, всі народи мають церкву, ніхто нехай нас не збиває — це істина, кафолична (церква), що зачалась в Єрусалимі і до нас прийшла, вона там і тут, не так щоб звідти пішла, а сюди прийшла, — вона виросла, а не перейшла...