Історія української літератури. Том 6

"Яко завше з продков своих Войско Запорожскоє звикло чинити стараніє о добрим и о пожитечним церкви божой, не мней и теперь в том не уставаючи, звлаща видячи снять зезволенье духа святого, тудеж згаданое застановеньє всего народу нашего Россійского, духовного и свЂцкого, их милости панов шляхти, яко и посполитства, абы науки, або цвиченя в письмЂ святом, ку подпоре благочестія нашего при церкви брацкой святых богоявленій — были зе старанем, коштом и накладом в БозЂ превелебного отца єго милости Петра Могилы, воєводича земль Молдавских, архимандриты монастыря Печерского. Теды и мы, видечи барзо реч слушную и церквом божіим пожитечную, тоею ж милостю братерскою обовязанные будучи, зезволяєм и на то припадаєм, при той церкви братской, яко и при школЂ новозаложеной и шпителЂ до ней належачом, обовязуем стоять и опоновать до гардл своих. И вам владзою гетманства моего, а именем всего Войска 1 приказуєм, абы всЂ згодне зо всею братією тоєй церкви снесши ся, в моц, завЂдованє, старанє и о ней обмышлеванє его милости отцу архимандриту, старшему брату и промоторови того предсевзятья, подали, на жадную реч не оглядаючи ся. На што вам сей лист наш c печатью войсковою и о подписом руки писарское даєм" 2.

1 Памятники, II, с. 418-21.

2 Там же, с. 421-2.

Коли заходом Ісайї і його партії Петражицького скинено (десь у вересні 1632 р.), новий гетьман контрасигнував військову декларацію з 12(22) березня, і братство, видко, цінило її як зобов’язання війська постійно патронувати і обороняти братство в усіх недогодах і предкладало до потвердження Б. Хмельницькому і його синові 1.

1 Там же, с. 421.

За своє відречення від планів самостійної Лаврської школи Могила був гойно нагороджений цею апробатою його правовірності і дбалості про добро руської церкви, одно — згідно признаної всіми керівними групами України. Не тільки шляхта й військо, але сам архіправославний Ісайя мусів признати в деклараційній формі спасенність діяльності Могили, його вірність інтересам "православної російської церкви" і "православного російського народу". Це був великий моральний успіх і дуже своєчасний, саме в переддень безкоролів’я і нової боротьби за право руської церкви, що принесла Могилі довгожданну митрополичу митру. Загальне православне замирення і утворення єдиного українського фронту на грунті цього київського шкільного питання, задокументоване оцими деклараціями, віддало великі прислуги кандидатурі Могили на митрополію і її всенародному признанню, Я не хочу пускатися занадто далеко в здогади і домірковуватися, в якій мірі доля митрополії була вже при тій угоді в справі школи передрішена, але що це загальне замирення з Могилою провідних українських груп, переведене зимою 1631 — 2 р., дуже вплинуло на вирішення питання про ієрархічну структуру православної церкви, так як вона була начеркнена літом і остаточно сформульована восени 1632 року, в тім не може бути сумніву. Бідний Ісайя, підписуючи атестацію ревності Могили і заслуг його для української церкви, тим самим виносив засуд на себе.

Українське громадянство могло почувати задоволення, що кількома своїми осторогами привело честолюбного воєводича земель Молдавських до дисципліни. Змусило його підпорядкуватися суспільній опінії і орієнтуватися провідними лініями, вказаними православною традицією і сучасними соборними постановами. Могила взяв на розум цю науку і до смерті ригористично виконував усі вимоги правовірного декорума. Тяжко сказати, чи витримав би й останню спокусу, яка приготовлялась йому в вигляді самостійного патріархату з захованням певних лояльних відносин до римської курії й католицької доктрини, але хід подій не дозволяв польським урядовим кругам довести цього плану до кінця, і ця спокуса Могилу оминула і не нарушила його правовірної репутації.

Фундована ним Лаврська школа, чи "могилянський гімназій", вважав потрібним продемонструвати свою фізіономію перед тим, ніж улитися до Братської школи — показати, чого досягла вона, "солідніше, ніж перед тим флоризуючи латинською мовою на довціпах (здібностях) руських паладійські куншти, ідеовані (представлені) в академіях католицьких", як характеризував новий напрямок могилянської школи С. Косів у згаданім уже своїм "Екзетезисі" або, висловлюючись простішим стилем, наскільки глибше вона прищеплює українським студентам програму католицьких колегій, вживаючи латинської мови.

Це було зроблене в формі привітальних вірш з нагоди великодніх свят 1632 р. Привітання мало такий заголовок:

ΕΥΧΑΡΙΣΤΗΡΙΟΝ албо Вдячность. Яснє превелебнЂйшому во Христв Єго Милости Господину Отцу Кир Петру МогилЂ, Воєводичу Земль Молдавских, Великому Архимандрітови Святои Великои Лавры Чудотворнои Печерскои Кіевскои, ВЂры Православнои во Церкви Святои Въсточной: Промоторови Побожному, й несмертелнои славы годному оборонци. Од Спудеов Гімназіум Єго Милости з Школы Реторіки, За гойныи ДобродЂйства, собЂ и Церкви Православнои, во фундованю Школ показаныи. При вЂншованю свят хвалебных Въскресенія Христа Спасителя міру, повинне а упрейме отданная. В друкарки того ж монастиря Печер: К: року 1637, мЂсяца марта 24 дня" 1.

1 Перевидана ця брошура в "Матеріалах до історії книжної справи", с. 291 і далі.

Передмова, називаючи Могилу милостивим отцем, пастирем, патроном і фундатором, пояснює символіку своїх виразів вдячності. Згадує якогось легендарного короля, котрий на знак своєї гарячої любові до підданих посилає їм в певних оказіях запалену свічку. Підсилена заходами Могили "православна Мінерва", шукаючи відповідного символу своєї подяки, надумала здвинути гори Гелікон і Парнас і на них поставити монументи хвали Могилі і його династії (фамілії). В античній символіці ці дві гори трактувались як місця пробутку Аполлона і його Муз, огнища поетичної творчості. Керівничий риторики — себто найстаршого класу — Софроній Почаський з товаришами хочуть вивести "гуфець" (купку) чи "гроно" своїх учеників на ці гори, щоб похвалитися перед світом досягненнями Могилиної школи. Все це й виложено в передмові, котру мушу тут навести як взірець тої риторики, яку виховувала ця школа і збиралася защепити на старішім, братськім корені. Кінець кінцем не було тут принципіально нічого нового в порівнянні з школою Саковича — вихованця тої ж схоластичної єзуїтської риторики, але як маніфестація нової Могилиної школи вона мусить бути взята під увагу:

"ПревелебнЂйшій милостивый господине отче, пастыру, патроне и фундаторе наш!

Кроль Вафаленскій, ясне велможный милостивый отче, в звычаю был положил, часов певных свЂчу запаленую Подданым своим высылати, на знак того, абы горячои милости своєи ку оным выконтерфетовати (дати образ) могл. Кролевая наук, Мінерва Православно кафолическая, превелебный патроне, до того часу барзо неплодная (для великих навалностей и штурмов, от выродков съборнои церкви, матки нашей) уродивши за ласкою и промыслом Божіим не малое гроно в православной науцЂ православных сынов, которыи под намет твоеи щодробливости, под плащ твоєго стараня, под упреймость твоєи ку науком зычливости зобравшися, щобы за [символ] 1 своєє ку тобЂ прихильности выставить мЂли, не вЂдают.

1 Грецькі вирази, розсипані на доказ ерудиції, заступаю перекладами.

Зышлобыся в правдЂ яко пану злото, алесь ты з злотом посполу себе оной отдал, от не слыханои в Россіи щодробливости!

Зышлобыся яко от кролевои дорогоє камЂннє: алесь ты каменем неощацованым в цнотах и побожности будучи, за камЂньє дорогоє сынов онои собЂ разумЂеш, твердиш и голосиш. А сам (усты всЂх людей в баченє и розум не убогих) тым будучи чим єст золото межы крушцами, чим ціамент межи камЂнєм коханков наук з милости ку церкви, матце своєй, за таких же дръжиш быти. Которую то церков православную земное небо як нЂколись (Атлант підтримував небо) двигати и посиловати рачиш.

О заисте золотом естесь. Гды золотом погоржаєш, а православно кафолическую науку любиш. Єстесь и діаментом гды перешкоды и клопоты за школы терпливе зносиш. Єстесь и сил Атлянтовых, гды в так тяжких трудах и працах уставати не хочеш.

А поневаж станула оной перед очи слава презацнои фамілій ясневелмож. Могилов, которая з дЂдичных двох столиц: Молдавскои и Волоскои линЂю свою ведет, и марсовых твоих прац, которыхесь напротив оттоманским цербером подыймовал, и добровольноє згорженє свЂта, которого под ноги подославши за Богом есь ся Христом удал. А при той зась сла†обок станул гуфец ушикованый, оная людкость, побожность, оныи твои цноты, оная до намнЂйшого склонность, згола на здумЂванье МинервЂ.

Умыслила прето, велможный наш добродЂю, гору тобЂ выставити. Гору, мовлю, Парнассу й Геликону, на которых абыся вес свЂт малый могл твоєи славы и телесным и душевным оком дочитати. Не дивуйса, пристоит так зацной сла†на горЂ вдячности от нас поставленой быти. Бо слава высоко лЂтаючи высоко сЂдает.