Історія української літератури. Том 6

"Записки П. Могили не спиняли на собі уваги дослідників. Про існування записок знали, дехто, може, й перегортав їх у рукопису, але ні читати, ні видавати не квапився. Хоч як може дивувати така холодність аматорів старовини до цих записок П. Могили, але пояснити їх легко. Мабуть, і ті немногі, що перегортали їх, з незадоволенням відходили від них. Від записок Могили чекали чогось більшого, кращого; вони здавались занадто простими, наївними, забобонними, в кожному разі не такими, які б годилося писати Могилі — може, навіть вони понижували його історичну вагу". І, навівши кілька взірців, він кінчав: "Неправда ж?" По прочитанні оповідань П. Могили його моральний образ малюється дещо іншими рисами, ніж ми звикли собі його уявляти. Перед нами не відважний реформатор, не промотор освіти й зручний адміністратор, а перш за все поборник православної віри, наскрізь перейнятий уявленнями, які інший реформатор Петро Вел. не вагавсь уже прозивати "старечими бздурствами" (на початку автор нагадує висказ одного з старих письменників, що, мовляв, не знати, котрий Петро перевів значнішу реформу і вартніший прізвища великого, чи цар Петро, чи Петро Могила? І сам висловлюється за те, що хоч ці два Петри між собою і не рівні, але міряти їх одного до другого можна, особливо маючи на оці їх роль як організаторів освіти) 1.

Я мав нагоду раніш оцінювати роль Могили у сучасному культурному житті 2 і не бачив тоді й тепер не бачу підстав надавати якесь епохальне значення Могилі як носієві освіти й поступу. Пізніш ми ще до цього повернемося, тепер же зазначу, що, невважаючи на своє старовірство, темну реакційну середньовічність (характеристичну взагалі для "реформованої" Могилою церковності), згадані тут писання Могили не тільки як вияв "духу часу", але і з огляду на свої літературні прикмети мають повне право на місце в історії відродження київського літературного осередку, в історії української літератури, і особливо це треба сказати про його записки з поля творимої православної легенди. Вони не були дооцінені в своїм часі, недооцінювалися новішими дослідниками нашої літератури, а мають повне право на нашу увагу як цікавий літературний документ доби.

1 Киевский митрополит Петр Могила. Биографический очерк. "Киев. Стар.", 1882, IV, с. 1, 24.

2 Історія України, VIII, ч. II, л. 99 і далі.

Тріумф Могили і могилянства. Писання, йому присвячені. Роки 1629-1631, з котрих головно походять розглянені вище писання Могили, були в нього повні доволі гострих і тяжких переживань. Широкі круги громадянства засудили церковну політику, до котрої він прикладався, — плани релігійного компромісу, наближення української церкви до католицтва, об’єднання з унією, хоча б і за ціну переваги над нею, і т. д. Нагадую хронологію: зима 1628 — 9 — рефлекси провалу планів Смотрицького, Могили, Борецького; літо 1629 — зірваний собор у Києві; зима 1630 р. — боротьба за митрополію, літо 1631 — вибір і посвячення Ісайї 1.

1 Хронологізація приблизна.

На митрополичний престол кінець кінцем вибрано, против нього, його противника — представника непримиренних православних традицій Ісайю Копинського. Було в цім багато неприємного для Могили як для голови Печерської Лаври, що один з її старих стовпів — старець Антонієвої печери протиставлявся молодшому архімандритові як носій справжніх, непідозрілих православних традицій у докір його забігам у двору, магнатів, біскупів і т. д.

Трудно вгадати, скільки свідомого й надуманого плану було в Могилиних аскетичних ухилах цих років, віддзеркалених у його творах 1629 — 31; скільки було свідомого бажання вибити зброю з рук противників, заявивши себе гарячим прихильником аскетичних традицій печерських, балканських, святогорських (є серія святогорських повістей серед агіографічних записок цих років) і старого православного благочестія — не гіршим від котрих-будь його прихильників. І скільки було тут підсвідомого прагнення в цій напруженій і непевній боротьбі знайти в повишених релігійних настроях своє, внутрішнє оправдання для походу врозріз з бажаннями і настроями громадянства, в конфліктах з санкціонованими канонічними формами, котрі йому доводилося зчиняти в своїх змаганнях за владу.

Могло бути одно і друге, навіть поруч себе. Могилі треба було показати, що його церковний опортунізм і лоялізм до католицьких правлячих кругів ніскільки не розминається з православним ригоризмом; що його запозичення освітніх, шкільних, літературних засобів у "Арістотелів і Ціцеронів" з католицьких рук, з єзуїтських колегій, ніскільки не шкодять чистоті "східної грецької" догми, святих традицій Києва й Печерського монастиря. Тим, може бути, треба пояснити, що, осягнувши свої завдання, здобувши рішучу перевагу над противниками, Могила залишає свої аскетичні і гімнологічні вправи, не друкує своїх канонів, ні "Патерика" — в них уже не було потреби. Після того, як він доказав громадянству чистоту свого православія, переконав, що він добивався кермування українською церквою в інтересах її скріплення й процвітання, а не запродання й пониження, і дістав від суспільності ухвалу своєї діяльності, правовірність церковної і народної заслуги, він уже не потребував зовнішніх доказів своєї правоти — ні перед суспільністю, ні перед сумлінням. Він оправдав себе, свою тактику, свою манеру поведінки, він міг спочити на лаврах. Роки 1629 — 1631 були роками проби, "искусу". Могила мав підтримку магнатів, біскупів, королівського двору, але широкі круги громадянства ставилися проти нього невірно й неприхильно. Він будував свою кандидатуру на митрополію, маючи за собою "плечі", — протекцію офіційних і офіціозних кругів, але холодний вітер віяв на "воєводича" з братства, з міщанських, з козацьких, з попівських кругів.

2/12 березня преставився Борецький, лишивши тестамент 1, цікавий формою і змістом як гідне відбиття індивідуального образу цієї людини і цікавий документ часу, його ідеології і побуту, навіть літературної техніки.

1 Пам’ятники, II, с. 407 — 10, з ориг. бібліотеки Київ. академії: на документі митрополитанська печатка з образом архангела Михаїла і підпис Борисковича: Іс. Б., смиренный єпископ православный, блюститель митрополій києвское.

"Во имя отца и сына и святого духа, святыя животворящія троицы, єдиного истиного Бога нашего, аминь.

Безначальный єдиносущный сын, слово божие, Бог и отец Господа нашего Іисуса Христа, жродло премудрости и всея вселенныя, всЂх видимых и невидимых речей творец, яко сам рачил, так то все предвидяцим оком и найвышшою премудростию своєю справил, же сотвориши человЂка на хвалу свою, конец живота ему смертю умерти ознаймил; єднак же, яко ся сам все вЂдаєт, для того час албо годину тоєє смерти только в своей вЂдомости заховал, а пред человЂком утаил. Которого то часу албо смерти нашое поневаж не вЂдаємо, прето ж спаситель наш Господь Іисус Христос, правдивый сын божій, рачил нас упоминати, абысмо завше, на каждый час молячись Богу, чуйными и на тую то смерть готовыми были, якобысмы с добрым умнением перед судом божим стати могли.

За которым то таковым сына божого напоминанєм, и я раб божий Йов Борецкий, митрополит києвский, галицкий и всея Россіи, и игумен монастыра Михайловского, церкве Золотоверхое, над Києвом, ачколвек на сесь час хорий, але пятма смыслами телесными, то єст видением, слышением, смакованием, повонянем и дотыканием, и трема силами души моее, то єст розумом, паметю и волею, добре здоровый; в которой то хворобе моей телесной, єднак, яко в непевной речи, сподЂваючись быти ближшим к смерти, а нежли ку животу, — прето єще за доброє памети, целого и зуполного розуму и досконалое вымови, первей о души, а потом о маєтностцы убогой, которую мы Господь Бог за старанєм моим дал был, хотячи певноє и неотмЂнное постановенє учинити, тот нынЂшний тестамент мой, порядком нижей йдучим, таковым способом споражаю.

А напрод вызнаваю, и през той нынЂшний тестамент Богу, сотворителю моєму, и всЂм небесным силам, и каждому христианскому человЂкови тут теперь и на суде божом осведчаю, иж в правдивой восточного послушенства вере, которую спаситель наш Христос Господь постановити рачил, з добрым сумненем умерти и пред судом божим стати хочу. Єднак душу мою убогую в руки милосердия божого отдаю, маючи зуполную а неомылную вЂру в єго Бозском милосердю и в заслузе за нас мукою сына єго, иж он не будет в суд зо мною входити, але мя з ласки своее до вЂчное хвалы рачит приняти. А тЂло мое грЂшноє належитым хрестиянским проводом (як Господь Бог здарит) при церкви святого архистратига Михайла, над Києвом, абьг до того часу в земли отпочивало, аж Господь Бог з ангелами своими в маєстати и вшехмоцности своєй на єнералный суд прійдет, превелабнЂйшому в бозЂ єго милости господину отцу Петру Могиле, воєводичу земль Молдавских, милостию божею великому архимандриту святоє великоє и чудотворноє Лаври Печерскія Києвския, и велебному в бозе єго милости господину отцу Исаакию Борисковичу, єпископу луцкому и острозкому, яко на тот час притомному, и всЂм о ХристЂ братіям капитуле монастыря Михайловского Золотоверхое церкве ку погребеню полецаю.

И єго милость господина отца Петра Могилу, архимандрита Печерского, и єго милость отца Исаакия, єпископа вишпомененого, по бозе першими опекунами так того святого монастыря Михайловского, яко и всЂх речей моих рухомых учинивши, за найперший и церкви божой и всему православному народови Россійскому потребнЂйший пункт в том тестаменте остатнєє воли моєє кладу, абы школы в Братстве Киевском для цвиченя дЂток християнских, а не где индей фундованы были, под неблагословенем приказую.

Што се зась дотыче маетностки, худобки зобраня моего, тую таковим способом споражаю и конечне мЂти так хочу: Книги къгрецкие и латинскиє, власныє мои, а не монастырскиє, розных авторов, превелебнЂйшому єго милости господину отцу архимандрите печерскому оферую и тым тестаментом, остатнею волею моєю, в моц и завЂдоване полецаю; книги зась словенские и польские при церкви святого архистратига Михайла, гдЂ тЂло моє погребено будет, такъже и все от мала и до велика аппараты светителскиє, быти и зоставати мают.

Звонницу, которую мыслилем в монастыри святого архистратига Михайла муровати, если бы ми живота Господь продолжити рачил, и юж и муляру Петру НЂмцу, обывателю Киевскому, на тую роботу золотых сто, маючи з мылостыни, задалем был, котороє и тепер при нем зостает, другоє и в шкатуле моеі могло бы ся найти, а до того и на двох мемранех, то єсть: на пану Тимофею Александровичу Вербицкому, типографе Києвском, на мемране золотых чотыриста, и на пану Іоанну Плетенецкому на мемране золотых пятдесят, и от християн обЂтницу мЂлем на вспомогане тоє ж звонницы, — все то иж смерть закрочити мы хочеть, то на высоце уважный разсудок єго милости господина отца архимандриты (если можна тому делу досыть ученити) пущаю.

Роботу, которую килка лЂт старалемся, и не без кошту и накладу тоє все робило и не докончило, алхимицкую, иж много ся на неє у брата пана Андрея Борецкого забрано, оному єє пущаю.

Стороны сироты дочки моєє Евпраксіи и сестреницы Минодоры, тых в опеку єго милости отцу архимандрите печерскому, яко великому добродЂєви моєму, полецаю, которым келию мою новую в монастыри женском Михайловском для богомыслности и уєдиненя зо всЂм на все даю и отказую. До того двор мой в Києве мЂсте, против пана Романа Чудновца, прозываемый Черкасчинский, который в опеце и в завЂдованю общежительного святого монастыря Межигорского (бо сума их на нем єсть) быти маєт, до живота их, то ест Евпраксіи и Минодоры, если неотмЂнне инокинями будут, на выхованє даю, а по животе их тот дом на монастырь Межигорской отказую и записую и тым тестаментом остатнею волею моєю легкую.