Історія української літератури. Том 6

З становища тактики Смотрицького і, мабуть, можна сказати — всеї тої уніатської групи, з котрою він разом ішов, цікаве те, що коли півроку тому в своїй "Апології" він виступив як член православної неуніатської церкви, який тільки доходить пересвідчення в необхідності з’єднання з уніатською, в "Паренезисі" він уже доволі одверто заявляє себе уніатом. Він противставляє себе православним, не рахує себе спільником їх церкви, підчеркує віленським братчикам, що він уже не з ними — він з уніатами, з латинниками, визнанцями правдивої віри. Але це не значить, твердить він, що він відступив від східної церкви, він вернувся до православної віри тої, що була в предків його, а занечистилася за останні тридцять років єресями і богохульствами "нових скрибентів". Він відкинув тільки ці помилки і єресі, а зістався в старій православній вірі, що пробувала давніш і тепер пробуває в одності з західною церквою і в ній хоче зістатись до кінця свого життя.

"Отже, коли я в своїм пізнім віку, під старі літа, стоючи одною ногою в могилі і щогодини можучи розстатися з цим світом, поніс цю відміну, то поніс з ласки Бога мого і з бажанням спасення свого. Бог своїм добротливим милосердям своїм зглянувсь на мене; його всевидяще око доглянуло те моє лихо, що до погибелі приводило душу мою. І я його добротливому милосердю дякую, що він змилувався надо мною хоч у старості і дав мені хоч у пізнім моїм віку час до покути, що ніколи не буває запізно. Мені досить того, що я з ласки божої спам’ятався хоч рано, хоч пізно, чи молодо, чи старо, а тільки що спам’ятався. На мою думку, спам’ятавсь я досить молодо, коли спам’ятався ще в моїм дочаснім життю. Той запізно і старо спам’ятується, що, зійшовши з цього світу і своєю бідою покаравшися, побачить своє лихо і спам’ятається — вже по часі. Бо в пеклі покути нема, там і молоді застарі. А в небі й старі відмолоджуються.

Тому що богохульства, блуди і єресі, понаписувані мною в "Ляменті" і в інших моїх писаннях на маєстат божий, загрожували мені вічними муками, мусів я їх перемінити на догмати православної віри. Але через цю зміну не відступився від св. східної церкви. Боже того боронь! То мої вороги так криво мене обмовляють. А я в ній зістаюсь у такій 1, якою вона перших предків моїх в народі руськім породила.

1 В цім слові я бачу помилку в друк. оригіналі і перекладаю відповідно до логічного ходу думок автора.

В єдності з св. західною церквою вона мене (в собі) має й матиме, аж доки у себе, дасть Біг, гробними пеленами повине, та й по смерті таки в ній жити моя надія.

Не відступив я від віри, Боже мені того не дай! Тільки Цурні можуть так про мене думати. Я зістаюсь і стою при вірі. Відлучив від себе тих, що втратили віру, а зістався з тими, що ніколи віри не тратили. Зизанієву, Філалетову, Ортологову, Клірикову і тим подібних скрибентів віри — себто богохульства, наклепи, брехні, блуди, єресі — я від себе відкинув, спасенних догматів православної віри св. предків моїх, св. східної церкви тримаюсь. Вірю в них і визнаю, і на минулім київськім зборищу належало мені за них душу свою положити. Тільки не з іншої причини як з божого допусту прийшло моєму життю урятуватись, як бачу, за те, що я так довго затаював ту спасенну справу і вважав на речі, на мій погляд, малі, але на божий суд, як я тепер переконався, аж занадто малі. Я того жалую і божої доброти прошу, аби мені то пробачив і не позбавляв мене одержання вінця смерті за правду божу, мною виложену в час, коли він позволить.

Я тої віри, котрою Русь давніш завсіди вірила. А як учить Зизаній, Філалет, Ортолог — так Русь ніколи не вірила, і я так не вірю. А хто так вірить, як вони вчать, ті далекі від царства божого, перед Богом то кажу! Вони мерзкі єретики і обридливі хульники, я їх від себе через те відтрутив і всякого стиду в старості моїй відступив, не хотячи ані вірити так, як вони вчать, ані боронити їх науки словом або ділом, так як я на шкоду своєї душі робив у давніших часах. Бути злим — це сором; відступити правої віри — це сором; а стати добрим з злого, католиком з єретика — це не сором, а велика перед Богом і людьми похвала.

Більший сором, коли хтось за молодих літ буває розумний, а в старих дурний, ніж коли замолоду хто буває дурний, а на старість розумний, бо в молодих літах нерозум — річ натуральна, а старому відповідний розум. Я за молодих літ моїх ішов сліпо за сліпими провідниками, а в старих літах іду видющо за провідниками видющими. Відкинувши геть від себе блуди й єресі Зизанієві, Філалетові, Ортологові. тримаюся православної віри моїх предків, греків і Русі... І научила мене (тої віри) не Дермань, а той, хто її дав, і далеко скорше, ніж скільки я в Дермані живу" (відповідь на закид, що він відступив православної віри, щоб дістати дерманську архімандрію, с. 25 — 7)".

Закликаючи Віленське братство і з ним увесь руський нарід іти його прикладом і відбудовувати стару спільність східної церкви з західною, автор з огляду на те, що дотеперішні проби релігійного порозуміння, підіймані в останніх роках, не могли дійти кінця, вказує причину такої неохоти в зверхності царгородського патріархату, що йому не хочуть піддатись назад уніатські владики. Як вихід вказує емансипацію руської церкви від царгородського патріархату за прикладом новоутвореного патріархату московського та інших автокефальних православних церков. Проектує утворити окремий патріархат руський, для земель Української й Білоруської: в ній об’єднались би і уніатська, і схизматицька православна церква 1. Це було організаційне гасло — як я вже сказав, висуване в той час патроном Смотрицького м. Рутським (чия була ідея — Рутського чи Смотрицького, не можемо знати). В меморіалі своїм, в справі проектованого собору, поданім нунцієві десь на поч. 1629 р., Рутський приготовляє його до цього постулату як домагання православних (очевидно, київського ієрархічного осередку) і висуває кандидатуру Могили як можливого і вповні приємного патріарха 2.

1 "Раді ми були, що з р. 1623 почало заноситися на переговори про угоду Русі: неуніатів з уніатами. Певні ми були недалекого пожаданого покою церковного, за поміччю божою. Але лихі дорадники, що їм свята єдність обірвала б ті розпусні гумори, розбили то нам, і знов нас лишили киснути в тім загнилім росолі єретицькім... Року 1626 прикладалось і ти, православне братство, до тої спасенної справи, та не знаю, що тебе відмовило від її завершення. Коли (відвела тебе) ухвала уніатів, що вони не можуть бути під зверхністю старшого твоєї сторони, то з досвіду свого скажу, що ти не мало слушної причини відступити від договору з ними про згоду. Бо в неволю ніхто не піддається добровільно, хіба десперат або божевільний. І що ж? Невже ти хотіло від них (уніатів), аби вони піддалися в послушенство твому з’єретичілому Старшóму? (патріархові себто)? Аби раз увільнені від схизми ласкою божою вони знову свої шиї всували до душегубного її ярма?" (с. 30).

2 "Від кількох літ схизматики добиваються, щоб у русинів уставлено нового патріарха, а то для того, що прості люди, які нічого іншого не знають, тільки що їм треба бути в послушенстві патріарха, якої б він не був віри, тим способом були б притягнені До св.унії і через свого патріарха — до послушності папі. Скликавши до себе всіх єпископів (уніатських), я розбирав цей спосіб, і ми так ухвалили. Руські митрополити фактично здавна мають привілегії патріарха і тепер ними користуються, і це потвердив Климент VIII та інші папи, так що їм, крім патріаршого титулу, нічого не бракує до повноти патріаршої юрисдикції. Але що у Цієї схизматизацької черні це ім’я шанується й славиться, не треба їм його відмовляти, коли зажадають. Зіставалась трудність тільки Щодо способу поставлення такого патріарха, і тому я поставив це питання кільком побожним і ученим теологам, і вони висловили свою гадку (Рутський переслав її до Рима, та звідти не отримав виразної директиви, і тому справа тоді спинилась, бо й не була ще пильною). Але що тепер це знову ходить по устах схизматиків, щоб їм поставлено патріарха, так як поставлено на Московщині, то прошу вашої інформації, чи давати на це згоду, коли наставатимуть, припускаючи, що той новий патріарх буде обов’язаний зложити сповідь віри (згідну з католицькою доктриною) і віддасть послушенство папі, як тепер віддає митрополит (уніатський)?

Вони домагаються також, щоб патріархом настановлено котрогось з їх, не з наших, аби легше потягнути чернь, а особливо козаків. А між ними єсть Петро Могила, архімандрит печерський київський, недавно тому поставлений — братанич господаря молдавського, чоловік багатий, і це може дуже придатися для доброї організації унії у всій Русі і в Молдавії з Валахією. Він робить враження людини, добре приготованої для приняття католицької віри, душа добра, служить двічі на тиждень, що дуже рідке між руськими схизматиками; життя веде тверезе і чисте, обов’язки свої сповняє побожно, любить релігійну дисципліну, так що в монастирі з тих 80, що він застав, зісталося тільки 18, в інших своєвільства він не міг знести, а вони його порядків; пройшов humaniora, вміє по-латині говорити і писати, розуміє святих отців, і що йому виясняють, добре схоплює. Коли упевнимось у всім тім і він згодиться на унію та зложить сповідь католицької віри — спочатку віч-на-віч, а потім перед вірогідними свідками, чи не зробити йому цеї уступки, коли на цім синоді (проектованім на літо 1629 р.) вони будуть цього домагатись?" — Акти канцелярії Рутського, в Записках Н. тов. Шевченка, т. 116 (с. 22).

Смотрицький в своїй брошурі вияснює користі, які можуть прийти від цього патріархату, розсіває побоювання і як оправданий привід до такої реформи висуває ту обставину, що на царгородському престолі опинився єретик. Так, недавно бивши поклони перед Кир. Лукарісом як своїм учителем і керівничим свого сумління, він у цій своїй новій публікації спочатку з різними недомовками, а далі все більш категорично заявляє і повторює, що Лукаріс — єретик і далі не можна зіставатися під його владою.

Запевняє, що відлучення від Царгорода не стрінеться ні з якими труднощами, не принесе руській церкві ніякої шкоди; нагадує попередні випадки, коли руська церква настановляла собі митрополитів, незалежно від царгородського патріархату, і фактично виходила з послушенства йому, і це не приносило ніякої біди: навпаки, під владою патріархів вона прийшла останніми часами до такого гіркого упадку, і зміна може вийти тільки на добре. Утворення правовірного патріархату на Русі — супроти поєретиченого царгородського — може зробити Русь осередком православного світу, з тим як руський патріарх заступить місце царгородського, а з тим настануть знову світлі, блискучі часи для руської церкви і руського народу.

"Чи відчула руська церква якусь недостачу через те, що вона поставляла собі тих митрополитів не те що від патріархів, але й проти волі патріархів або слухалась митрополита, посвяченого папою? Що зашкодило то народові руському і його православній вірі, його правам і свободам (на що ви тепер відказуєте)? Нічого! Що може зашкодити й тепер, коли вона з багатьох дуже слушних і важних причин вийде з того послушенства та прикладом тих вищезгаданих народів поставить собі незалежного ("удільного") архієпископа або й патріарха? Не тільки що нічого йому не пошкодить, але принесе йому з собою великі й спасенні користі, а саме: об’єднає його з католицьким народом польським і литовським у вірі і любові, тому що очистить його від блудів і єресів Зизаніїв твоїх.

Школи йому піднесе.

Семінарії побудує.

Церкви добрими провідниками і сповідниками наділить.

Монастирі спорядить.

Катехізм згідної сповіді видасть.