Розділ «/ ПЕРЕДМОВА /»

Тоді, щоби пояснити своїм громадянам, чому Радянський Союз напав на нейтральну Фінляндію, яка нічим не загрожувала великій державі, пропаганда вигадала термін «білофіни», від «білогвардійські фіни». Два десятки років перед тим аналогічний термін застосувався до Польщі, яку іменували тільки «панською Польщею», а самих ворогів у межах технології «розлюднення» конкретизували як «білополяків».

Технологія «розлюднення» (рос. «расчеловечивание») у пропаганді — створення ярликів для певного «неугодного» народу, аби зобразити його ворогом і викликати ненависть до нього.

Саме наприкінці березня 2014 року, під час кримського вторгнення, уперше використано терміни «укрофашисти», «укрокарателі», «укропи», «укронацисти», чим створювано пропагандистський міф, у якому ціла нація призначається винною й отримує негативний ярлик.

Є ще багато спільних рис у військових конфліктах, які відбувалися за участю Росії. Наприклад, як і в російсько-грузинській війні 2008 року, Росія, почавши з окупації українського Криму наприкінці лютого 2014 року, аби відволікти українські сили й створити нову зону напруги, розпочала війну, використавши на першому етапі тих самих «зелених чоловічків», тільки вже на території Донбасу, а згодом утворила терористичні «ДНР» і «ЛНР».

Фантастичні до деталей паралелі російсько-грузинської війни. 8 серпня 2008 року Росія розпочала свою сумнозвісну операцію «Примушення до миру» на території Південної Осетії. Паралельно з нею активно розгортався конфлікт в іншому сепаратистському регіоні Грузії — Абхазії, де ті самі російські найманці, яких російська преса, що не дивно, називала «добровольцями», як і бойовиків у «ДНР»-«ЛНР», розпочали масований наступ на позиції грузинської армії в Кодорській ущелині.

Тобто, щоби відволікти грузинські збройні сили від конфлікту в Південній Осетії, де розпочинався основний наступ, вони створили штучне вогнище конфлікту на території Абхазії з допомогою місцевих сепаратистів і російських найманців, яких вони називали «добровольцями». Аналогічно вони діяли й у Криму: аби відволікати українських військових і сили безпеки, розсіяти увагу, вони розпочали конфлікт на Сході України, утворивши маріонеткові «ДНР» та «ЛНР».

До речі, поняття «темники» — написані для журналістів інструкції з висвітлення та оцінки подій — з’явилося в Україні вперше з подачі Марата Гельмана на президентських виборах 2004 року. Проте їхні прототипи розробляли ще «Телеграфное агентство Советского Союза» (ТАСС) та «Совинформбюро» (1941–1961).

Саме «Совинформбюро» розсилало інструкції всім радянським радіостанціям і газетам. Уперше в інформаційному полі ці «темники» проявилися з початком Другої світової війни, активно застосувалися під час Корейської війни 1953 року та пізніших військових конфліктів за участі СРСР. Аналогічно діяло ТАСС, утворене 1925 року й реорганізоване лише 1992-го. ТАСС висвітлювало всі військові конфлікти, куди втручався СРСР, зокрема й Афганську війну 1979–1989 років, коли виник евфемізм «виконання інтернаціонального обов’язку».

Таку ж природу має й аргументація «захисту російськомовного населення», що почала лунати в офіційній риториці Кремля задовго до окупації Криму.

Андрій Щекун, координатор кримського Євромайдану, ділиться спогадами про ситуацію, що передувала анексії: «Було відчуття того, що ситуація в Криму з кожним роком змінюється не в кращий бік. Останні роки чисельно збільшилися фінансові видатки на різноманітні проросійські акції. Наприклад, бюджет щорічних заходів до дня народження Пушкіна „Великое родное слово“ починався від 900 тисяч гривень в перші роки до 3 мільйонів в останні. І це тільки одна потужна акція в червні кожного року. І тоді, коли реальний річний бюджет державної організації „Всеукраїнський інформаційно-культурний центр“ в Сімферополі складав не більше 900 тисяч гривень! Іншим нахабним наочним прикладом стало збільшення накладу газети „Русичи“, що друкувалася в російській друкарні Севастополя „Флаг Родины“ й одночасно розповсюджувалася в усіх парафіях Української православної церкви Московського патріархату».

Ідея цієї книги народилася в мене відразу, коли я познайомився з останнім бестселером відомого американського письменника Тома Кленсі «Право остаточного рішення» (Commandauthority, разом із Марком Гріні), де зроблений фантастично точний прогноз російської анексії Криму.

Автор завершив роман у вересні 2013 року, а за місяць помер через серцевий напад. Книга вийшла вже по його смерті, у грудні 2013-го. У власній футуристичній манері Том Кленсі передбачив майже все, що відбудеться насправді буквально за півроку: за його сюжетом, у недалекому майбутньому Росія нападає, захоплює український Крим, розпочинає війну на Донбасі, атакує Естонію…

Востаннє я був у Криму 21–24 лютого 2014 року, провівши чотири дні в Сімферополі в сімейних справах. Це були дуже важкі дні, одразу після кривавих подій на столичному Євромайдані, коли загинули герої Небесної Сотні.

Крим на тлі цих буремних подій видавався райським острівцем, де нічого не відбувалося, життя було тихим і спокійним. У кримській столиці я жив у центрі, за дві хвилини від Радміну (Ради міністрів АРК), тому встиг побачити й перші мітинги під Верховною Радою АРК, де збиралися «тітушки» та представники розформованого кримського «Беркута», і мітинги кримських татар, які відбувалися на площі Леніна прямо перед будівлею Радміну. Єдине, що тоді справді хвилювало кримчан, — колапс банківської системи, і аж ніяк не міфічна громадянська війна, про яку їм значно пізніше розкажуть російські пропагандисти.

У ті дні — пам’ятаю, бо сам із цим стикнувся — із жодної банківської картки зняти гроші було неможливо, до відділень центральних українських банків стояли величезні черги, а в банкоматах суму зняття обмежили тисячею гривень.

Тоді ще ніщо не віщувало страшних подій, які охопили півострів уже за кілька днів. Звідти я поїхав увечері 24 лютого потягом №12 Сімферополь — Київ, щоб, як виявилося, більше не повернутися.

Поїхав, бо 26 лютого мав бути в Москві на прямому ефірі в програмі «Политика» з Пєтром Толстим і Алєксандром Гордоном на «Первом канале».

У Криму я застав перші сплески сепаратизму, зокрема перший масовий мітинг у Севастополі 23 лютого, де його організатор Алєксєй Чалий проголосив себе мером міста й повідомив, що на півострові росіянам загрожують міфічні бандерівці та «правосеки», які збираються приїхати потягами й напасти на мирних кримчан.

Коли відео з мітингу показали в ефірі «Первого», а ведучий Толстой попросив мене прокоментувати, я підтвердив, що на момент мого від’їзду Крим був спокійним: відбувалися окремі мирні зібрання прихильників Євромайдану та Росії, але в останніх брали участь і російські громадяни, що на тлі передвиборної кампанії заборонене. Толстой же відповів кремлівською пропагандистською страшилкою — вона саме почала ротацію в ефірах російських телеканалів — про міфічні «поїзди дружби» з «бандерівцями» і «правосеками».

Насправді проросійські та проукраїнські мітинги для Криму доволі звичні, тож діям радикальних російських націоналістів особлива увага не приділялася. Але того дня, 26 лютого, перед будівлею Верховної Ради АРК відбулися перші мітинги, де дві великі стихії стикнулися безпосередньо.