Розділ «ЧАСТИНА II СВІТ - ЛЮДИНА - ДУХ»

На той світ тихий принести.

Отже, якщо йдеться про генезис «світосприйняття» і самого слова «світ», то їх корені слід шукати в первісних прагненнях людини осмислити свої стосунки з середовищем, як людським, так і природним. Філософія безумовно завжди враховувала в своїх узагальненнях життєве світовідношення людини, оскільки вона з самого початку переймалась проблемою «людина - світ» як центральною.

Відомо, що перші європейські філософи мілетської школи зосередились на умоглядному «пошуку» першоначала всього сущого, але майже в той же час їх земляк і молодший сучасник Гекатей (близько 546-480 рр. до н. е.) зважив на інше: перш ніж відшукувати загадкове начало, слід розібратись у тому, що нас безпосередньо оточує, й описати його. З подальшої історії філософії й науки ми знаємо, що однобокості у вивченні світу так і не сталося, просто одні світ переважно описували, подорожуючи й збираючи факти, а другі прагнули дійти спекулятивною або науково-теоретичною думкою глибин його побудови.

З часів класичної західної філософії закріпилось як цілком прийнятне (хоч і вкрай абстрактне) визначення світу І. Кантом: «Слово світ у трансцендентальному смислі значить абсолютну цілокупність всіх існуючих речей»[293]. У гегелівській системі категорій «Науки логіки» «світ» посідає своє чільне місце і теж виражає собою цілокупність елементів. Однак Гегель розрізнює надчуттєвий, сутнісний світ, називаючи його «в собі й для себе сущим світом», і існуючий світ чуттєвості, як такий, що є даністю для спостереження, це світ явища або світ «інобуття сутнісного»[294]. У творах численних філософів XVIII-XX ст. категорія «світ» є досить вживаною і в загальному вигляді зберігає кантівський смисл - цілокупність або всього сущого, або сущого певного роду.

Останній аспект відкриває можливість вести мову (в прямому смислі чи алегорично) про багатоманітність світів, їх взаємодію і навіть єдність. Згадаймо вітчизняного філософа Г. С. Сковороду (1722-1794), який писав про три світи: великий світ (всесвіт), мікрокосм (людина), світ символічний (Біблія). Інший приклад можна знайти у творчості відомого англійського філософа Альфреда Норта Уайтхеда (1861-1947). В одному з творів він умовно назвав двома світами ті аспекти всесвіту, що передбачаються в кожному досвіді, який переживається нами: той світ, що збільшує різноманітність конечних речей, є «Світом Діяльності»; а той, що збільшує тривалість існування, названо «Світом Цінності»[295]. І нарешті можна вказати на досить популярну і водночас критиковану думку відносно світів ще одного англійського філософа австрійського походження Карла Поппера (19021994). Він вважав доцільним і евристичним виділяти три світи: 1) фізичний світ, 2) світ станів свідомості, і третій світ, куди автор «поселив» теоретичні системи, проблеми і проблемні ситуації, критичні аргументи, стани дискусій або стани критичних суперечок, і само собою зміст часописів, книжок, бібліотек[296]. Незалежність існування третього світу Поппер пояснював різними аргументами, в тім числі й уявними розумовими експериментами. Наприклад, якщо всі наші актуальні технічні знання якось раптом зникнуть, то в бібліотеках збережеться фахове знання, з якого ми знову навчимося будувати машини.

Як бачимо, поняття світу є багатозначним і вживається у смислах, близько пов’язаних з усім, що стосується людей.

Отже, у першому наближенні до значення нашого поняття можна сказати, що світ є деяка цілокупність явленої нам дійсності. Але оскільки світ є даним нам мірою нашого пізнання і розуміння, а це, в свою чергу, визначено ступенем соціально- і культурно-історичного розвитку людства, то далі бачаться такі дві форми представленості світу: наукова картина світу і світогляд. Перша - це цілісна сукупність конкретно-наукових знань про весь світ, який інколи називають латинським словом універсум (universum), або окремі його зрізи, і тоді говорять про фізичну, біологічну, географічну тощо картину світу. Наукова картина світу час від часу уточнюється, а науковці прагнуть максимально зменшити роль суб’єктивного елементу у системі знань. Друга форма представленості світу - світогляд - навпаки, завжди дає світ центрованим навколо людини, її цінностей, смислу власного буття, призначення, переживання. «Я (ми) в світі», «я (ми) і світ», «мій (чужий) світ» - ось грані цієї центрації. У соціальному вимірі світоглядні аспекти торкаються стосунків людини з такими зовнісущими «світами», як суспільство в цілому (соціум, за аналогією з універсумом), світи культури, влади, норм, мови, знання тощо. У подальшому викладі нами обрано саме такий напрямок подання курсу: дати у властивий філософії спосіб людину у її відношенні до світу («світів»).

1. Гайденко П. П. Бытие и разум // Вопросы философии. - 1997. - №7. - С. 114-140.

2. Гартман Н. К основоположению онтологии. - М.: СПИФ «Наука», 2000. - 650 с.

3. Гурина П. Философия. - М.: Республика, 1998. - Гл.6. Что такое метафизика? - С. 164-239.

4. Гусєв В.І. Вступ до метафізики: Навч. посіб. К.: Либідь, 2004. - 488 с.

5. Дамміт М. Логічні основи метафізики. - К.: Iris, 2001. - 359 с.

6. Доброхотов А. Л. Категория бытия в классической западноевропейской философии. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1986. - 245 с.

7. Жеребкін С. Міф про метафізику // Філософська думка. - 1998. - №1. - С. 98-120.

8. Корет Э. Основы метафизики. - К.: Тандем, 1998. - 248 с.

9. Лобковиц Н. От субстанции к рефлексии. Пути западноевропейской метафизики // Вопросы философии. - 1995. - №1. - С. 95-105.

10. Метафизика как она есть: Размышления о ...: Философский альманах / Борчиков С. А. и др. - М.: МАКС Пресс, 2006. - Вып. 9. - 128 с.

11. Поупкин Р., Стролл А. Философия: Вводный курс. - М., - СПб., 1997. - Гл. 3. Метафизика. - С. 164-239.

12. Сартр Ж. П. Буття і ніщо. Нарис феноменологічної онтології. - К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001. - 854 с.

13. Тейчман Д., Эванс К. Философия. Руководство для начинающих. - М.: ИНФРА-М, Весь мир, 1998. Ч.І. Метафизика: философия бытия и познания. - С. 14-29.