Розділ «ЧАСТИНА І ІСТОРІЯ ФІЛОСОФИ»

Оскільки приклад математики, природознавства та метафізики демонструє наявність апріорних синтетичних суджень, то далі проблема конкретизується у питанні: як взагалі можливе, як здійснюється апріорне синтетичне пізнання?

Відповідь на це запитання починається з констатації: “Існує два стовбури людського пізнання, які виростають, може, зі спільного, але невiдомого нам кореня, а саме чуттєвіть i розсудок: через першу предмети нам даються, а через другий вони мисляться”[154]. Інакше кажучи, чуттєвість постачає дані, а через активність розсудку виникають поняття.

Чуттєві враження від предметів - це відчуття. Якщо спостерігання виникає внаслідок відчуття, то воно називається емпіричним. Предмет емпірічного спостерігання Кант називає явищем. Та частина явища, котра відповідає відчуттям, є його матеріал (матерія), а та, завдяки якій цей матеріал упорядковується, може вважатися формою явища. Форми всіх явищ знаходяться в нашій “думці” готовими, вони апріорні і тому їх можна розглядати окремо від будь-якого відчуття. Чиста форма чуттєвості, в якій відсутні будь-які відчуття, може бути також названа чистим спостеріганням. Умови і можливості нашої чуттєвої пізнавальної спроможності Кант розглядає у частині “Трансцендентальна естетика” (слово “естетика” тут береться в його вихідному старогрецькому значенні - воно пов’язане з українським “чуттєвий”). Розділ, присвячений принципам чистого мислення, має назву “Трансцендентальна логіка”.

У “Трансцендентальній естетиці” Кант показує, що апріорні форми чуттєвості - це простір та час. Відчуття, які отримує людина, спостерігаються нею завдяки простору і часу, тобто упорядковуються та сприймаються як явища. Труднощі кантівського розуміння сутності простору і часу пов’язані з прагненням витлумачити їх або як природжені форми (коли ми солідаризуємося з Кантом), або як об’єктивні зовнішні умови існування предметів (коли ми хочемо йому заперечити). Насправді Кант не погодився б ні з тією, ні з іншою його інтерпретацією. Простір і час як форми чуттєвості є певна позасвідома діяльність нашого духу, спонукою якої виявляються зовнішні враження. Самі поняття простору і часу виникають лише після того, коли ми усвідомлюємо свою спочатку позасвідому діяльність з упорядковування відчуттів.

Кант вважав, що обидва ці поняття є набутими, їх абстраговано не з чуттєвого сприйняття об’єктів, а з власної діяльності нашого розуму, котра впорядковує чуттєві враження на основі сталих законів.

З такого розуміння простору і часу Кант робить висновок про можливість апріорного знання. Трансцендентальна естетика завершується важливим твердженням про те, що, по-перше, зовнішні предмети сприймаються нами не такими, якими вони є самі по собі, а такими, якими вони постають через єднання відчуттів і апріорних форм чуттєвості; по-друге, апріорні форми спостерігання (простір і час) виявляються необхідною частиною та умовою пізнавального процесу, спрямованого на вироблення апріорних синтетичних суджень.

Перехід до “Трансцендентальної логіки” пов’язано з розглядом пізнання як мислення. Сама ця частина праці розпадається на два розділи: трансцендентальна аналітика і трансцендентальна діалектика.

Обґрунтування можливості пізнання безпосередньо пов’язане у Канта з питанням про досвід. Поняття досвіду в усій новоєвропейській філософії є, мабуть, серед найважливіших і має своє специфічне значення. Один з фундаторів емпіризму - Дж. Локк - вважав, що все наше пізнання починається з досвіду (під яким слід розуміти зовнішні та внутрішні сприйняття) і ніякого іншого джерела знань не припускав.

Кант лише частково погоджується з Локком. Він додає, що крім емпіричного начала, існує ще і апріорне джерело пізнання. Будь-який досвід, - пояснював він, - складається, по-перше, з спостерігання, яким предмет подається для пізнання, і, подруге, з поняття, завдяки якому він мислиться, Окремо ці види уявлень ще не дають повної картини пізнання.

Виходить, що поданість речей через досвід полягає в поєднанні чуттєвого спостерігання і апріорних понять. Сам досвід виникає лише завдяки тому, що до сприйняття додається поняття розсудку, стверджував Кант.

Суттєво також зауважити, що досвід, предмети і природа - у чомусь тотожні. Досвід є поєднанням явища і поняття як апріорної форми розсудку. Результат такого поєднання є не що інше як предмет. Сукупність же предметів, предметний світ позначається одним словом - природа. Про природу тут йдеться не як про річ саму по собі, а як про об’єкт, котрий пізнається нами. Тому і говорить Кант, що сам досвід (а ми додамо також - предмет, природа) є видом пізнання.

Здатність мислити є розсудок. Перше питання, котре тут виникає: що саме мислиться, що є матерією мислення?

Мисляться “предмети” чуттєвого спостерігання. Мислення немає, якщо відсутні чи то чуттєвість, чи то розсудок. “Думки без змісту порожні, а споглядання без понять сліпі”, - резюмує Кант. Пригадаємо ту вихідну проблему, що поставлена критичною філософією: як можливі синтетичні судження? Відтепер особливу увагу слід звернути на два терміни: “судження” та “синтетичні”, бо вони мають безпосереднє відношення до діяльності розсудку. Розсудок взагалі можна визначити як здатність створювати судження, і його діяльність саме і полягає в реалізації цієї здатності.

У трансцендентальній логіці Кант теж звужує дослідження, виділяє лише ту частину мислення, яка має своє джерело виключно в розсудку, тобто говорить про чистий розсудок. Витоком такої відносно самостійної частини є спонтанність пізнання. Інакше кажучи, розсудок в змозі самостійно продукувати уявлення, але уявлення другого порядку, бо уявлення першого порядку постачає нам чуттєвість зі своїми апріорними формами. Уявлення першого порядку немов би демонструють свій чуттєвий многовид, однак спонтанність нашого мислення вимагає, щоб це розмаїття було якось переглянуте, сприйняте і пов’язане для отримання з нього знання. Таку активність Кант називає синтезом і надає їй виняткового значення в усьому функціонуванні розсудку. Спонтанність мислення ґрунтується на початковій, рухливій готовності людської душі до синтезу. Однак функцію зведення цього синтезу до поняття виконує власне розсудок. Апріорне поняття виникає тоді, коли розсудок фіксує в собі діяльність відносно “чистого синтезу”, тобто одну лише форму синтезуючої діяльності.

Синтез означає сполучення, зв’язок. “Але пов'язання міститься не в предметах, - проголошує Кант, - і не може запозичуватися з них через сприйняття, щоб таким чином допіру тоді прийматися в розсудок, навпаки, воно є функцією розсудку, який сам є не більше, як здатність a priori пов'язувати”[155]. Цю свою думку філософ називає вищим основоположенням в усьому людському пізнанні: згадаємо тут ще раз про “Коперніканський поворот”.

Отже, результатом синтезуючої діяльності є, перш за все, поняття. Серед багатої палітри різних понять, якими ми користуємося, є такі, що створюються завдяки наявності спостерігання, а також чисті або трансцендентальні. Перші - емпіричні, другі - апріорні. Наприклад, коли мені в чуттєвості подано різні види дерев, то я пов’язую цей многовид в одне поняття “дерево”. Такі поняття, що самі служать справі створення понять, Кант називає категоріями, вони саме і є апріорні форми розсудку, котрі виступають умовами можливого досвіду. У “Критиці чистого розуму” Кант виконав клопітку роботу, експлікувавши вичерпну сукупність усіх чистих понять (категорій) розсудку. Їх виявилось 12 і вони утворюють чотири блоки.

1. Категорії кількості - єдність, множинність, цілокупність.

2. Категорії якості - реальність, заперечення, обмеження.

3. Категорії відношення - сутність i самостійне існування, причинність i залежність (причина та дiя), зносини (взаємодія між тим, що дiє, i тим, на що спрямована дія).

4. Категорії модальності - можливість, існування, необхідність.