Розділ «ЧАСТИНА І ІСТОРІЯ ФІЛОСОФИ»

Еразм (Дезідерій) Роттердамський, справжнє ім’я якого Герхард Герхардс (1469-1536), незаконнонароджений син священика і його служанки, у молоді роки був монахом, пізніше, завдяки наполегливій праці піднявся до вершин світової культури. Відзначався небаченою працездатністю, здавалось, що він не писав лише тоді, коли спав. Писав свої твори латиною і вчені вважають його найвидатнішим латиністом Відродження. Вважався загальновизнаним лідером гуманізму.

Своє вчення Еразм в цілому називав “філософією Христа”. Християнство розумів як завершення кращих досягнень людської, включно з язичницькою, культури. Таким чином “філософія Христа” виявляється ширшою, ніж офіційне трактування християнського богослов’я. До того ж у його філософії немає місця аскетизму. Світ створений добрим і прекрасним, прекрасною створена й людина. Нормальна людина, наслідуючи Христу, здатна піднести себе до ідей, зафіксованих у Священному писанні, а для цього його слід зробити доступним людям, тобто перекласти мовами народів. Цим самим Еразм готував ґрунт для Реформації. Він пишався тим, що спустив філософію з небес на землю, звів її навіть до гри, до бесід і застілля, “адже й забави християн повинні мати присмак філософії”.

Еразм був відомим сатириком, автором знаменитої “Похвали Глупоті”. Його сатира була спрямована також і проти схоластів. Схоластичні витончення створюють інший раз таку міцну павутину, що “легше вибратися з лабіринту, ніж із тенет реалістів, номіналістів, фомістів, альбертистів, оккамістів, скотистів та інших”[116]. Мотиви скептицизму, які зустрічаються у Еразма, мають на меті принизити самовпевненість схоластів.

У моральних питаннях Еразм був прибічником формули стародавніх мудреців “нічого надмірного”. Лише чуття міри здатне вивести людину на єдино вірну дорогу її життя. Іти нею важко через глибоку суперечливість усіх речей: «Перш за все, не підлягає сумніву, що будь-яка річ має два лиця, подібно до Алківіадових силен[117], і ці обличчя далеко не схожі один з одним. Зовні немов смерть, а заглянь в середину - побачиш життя, і, навпаки, під життям ховається смерть, під красою - потворність, під достатком - жалюгідна бідність, під ганьбою - слава, під ученістю - невігластво, під могутністю - убозтво, під благородством -негідність, під веселістю - смуток, під успіхом - невдача, під дружбою — ворожнеча...»[118]. Отже в житті все розділено на протилежності, межі між якими дуже хиткі, і лише принцип “нічого надмірного” дозволяє ці межі помічати і обережно крокувати по життю.

6.6. Ренесансні соціально-політичні теорії та утопії

В епоху Відродження були розроблені численні соціально-політичні та утопічні вчення, зміст яких обговорювався протягом наступних століть, а деякі ідеї обговорюються й досі.

Відомий італійський історик і філософ Ніколо Макіавеллі (1469-1527) у ряді творів, особливо у невеликій праці “Державець”, розробляв принципи політики, показував її автономність, відокремленість від моралі. Вважається прибічником політичного реалізму (брати речі такими, які вони є), а інколи й цинізму (мета виправдовує засоби). Був песимістичного складу стосовно засад людської природи (“Про людей в цілому можна сказати, що вони невдячні і непостійні, схильні до лицемірства й обману, що їх відлякує небезпека й приваблює нажива”; “Люди скоріше вибачать смерть батька, ніж втрату майна”; “Люди завжди недобрі, доки їх не примусить до добра необхідність” і т. ін.[119]). Які б не відбувалися зміни державного устрою в середині країни, як би не змінювалось панування одних країн над іншими, за всім стоїть незмінність людської природи і саме ця незмінність забезпечує постійність соціально-політичних закономірностей, а значить дає підставу для існування науки про них. Божественний вплив на життя суспільства не є фатальним, люди здатні вносити й від себе певні зміни, і Бог завжди залишає людям частку своєї слави: «Одначе ради того, аби не втратити свободу волі, я припущу, що може доля розпоряджається лише половиною усіх наших справ, другу ж половину, або близько того, вона віддає самим людям»[120].

Англійський мислитель Томас Мор (1478-1535) у 1516 р. опублікував книгу під назвою “Золота книга, настільки ж корисна, як і кумедна, про найкращий устрій держави та про новий острів Утопія”. У цій книзі він проводить гуманістичну ідею, що людина повинна жити згідно з природою, підкреслював роль науки й мистецтва, сповідував релігійну толерантність, засуджував паразитизм. Причину всіх народних нещасть Мор вбачав в існуванні приватної власності, в ній же коріниться моральна недосконалість суспільства. На відміну від переконаності Макіавеллі у незмінно злій природі людини, він вважає, що добра у своїх підвалинах людська природа відновиться з новим державним устроєм, за якого в суспільстві не буде приватної власності.

У книзі Мора докладно описується розпорядок життя утопійців аж до змісту молитов, які читають острів’яни на чолі зі священником. На острові немає сіл для постійного мешкання, все населення розміщене у 54 містах. На село для виконання господарських робіт по черзі переселяються сім'ями з міст.

У містах розвинуто ремесло для забезпечення тільки власних потреб та для безгрошового обміну. Робочий день у них складає всього шість годин, сплять протягом восьми годин, а решту часу люди проводять у різних формах дозвілля. Припускає Мор для утопійців і рабство. Рабами у них стають власні громадяни, які вчинили ганебне діяння або засуджені в інших народів до страти за злочин. Цих останніх утопійці отримують задарма або за дешеву ціну і поводяться з ним досить суворо.

Ще один італійський філософ Томмазо Кампанелла (15681639) свої соціально-політичні й утопічні ідеї виклав у творі “Місто Сонця”. Місто, про яке йдеться, створили люди, що втекли з Індії й вирішили общиною вести філософський спосіб життя, створили державу, яка влаштована не Богом, а людським розумом. У цьому місті-державі немає приватної власності, панує спільна й організована праця, яка припускає розподіл на розумову й фізичну. Робочий день триває лише чотири години. Там немає бідних і багатих, люди живуть так, що “не вони слугують речам, а навпаки речі слугують їм”. На відміну від платонівських ідеалів, у місті-державі Кампанелли є соціальна однорідність. Життя організоване у відповідності з людською природою, і цілісність, що притаманна всій природі, реалізована й у суспільному житті. Управління побудоване так: головним є метафізик (Сонце), що уособлює синтез усіх знань і тому може бути названий універсальною людиною; у метафізика є три помічника, які реалізують три основні принципи буття - Могутність, Мудрість, Любов; усього сорок начальників. У місті Сонця не існують родинні зв’язки, немає індивідуальної сім’ї. Законодавство просте й ясне, засноване на євангельських заповітах: “Чого не бажаєте собі, не робіть і іншим”.

Першоджерела

1. Бруно Д. Диалоги. - М.: Госполитиздат, 1949. - 551 с.

2. Валла Лоренцо. Об истинном и ложном благе. О свободе воли. — М.: Наука, 1989. - 475 с.

3. Кампанелла Т. Город солнца. // Утопический роман XVI-XVII веков. - М.: «Художественная литература, 1971. С. 140-190.

4. Кузанский Н. Сочинения в 2-х томах. М.: Наука, 1980.

5. Кузанский Н. О мире веры // Вопросы философии, 1992. №5.

6. Мак’явеллі Нікколо. Флорентійські хроніки. Державець. К., 2001. - 492 с.

7. Монтень М. Опыты. В 3-х книгах. - М.: Голос, 1992.

8. Петрарка Ф. Канцоньере. Моя тайна. Книга писем о делах повседневных. Старческие письма. - М.: РОСАД, 1997. - 736 с.