Розділ I Зміст і призначення філософії права, її історичний розвиток

Ця Абсолютна ідея перебуває в процесі безупинного розгортання, що проходить через стадії-тріади: тезу, антитезу та синтез. Будь-яке поняття (теза), доводив Гегель, містить свою власну протилежність (антитеза), а процес переходу від одного до іншого відбувається через категорію синтезу. Наприклад, поняття «буття» (теза) містить своє заперечення «ніщо» (антитеза) і проходить через «становлення» (синтез).

Трьома основними сходинами духу, що діалектично розвивається, є: суб’єктивний дух (тобто до категорії почуття, мислення і свідомості), антропологія, феноменологія, психологія містять свою антитезу в об’єктивному дусі (тобто право, мораль, моральність), а їх синтезом стає абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Таким чином, у рамках гегелівської філософії філософія права являє собою філософію об’єктивного духу. Діалектична тріада об’єктивного духу становить: 1) абстрактне право (теза), 2) мораль (антитеза) і 3) соціальну етику (синтез).

Для нас насамперед істотно відзначити два моменти: 1) об’єктивний дух — це, за Гегелем, та ступінь розвитку духу (і всесвітньої історії), коли воля вперше здобуває форму реальності, тобто наявного буття, у вигляді державно-правових формоутворень (право, держава, суспільство). Дух виходить зі своєї суб’єктивності, пізнає і здобуває зовнішню реальність своєї волі, тобто «об’єктивність духу входить у свої права»[18]. Отже, у «Філософії права» Гегеля об’єктивний дух розвивається через розкриття діалектичного руху поняття права: від його абстрактних форм до конкретних, тобто від абстрактного права до моралі, а потім до моральності (сім’я, громадянське суспільство, держава).

Як же розглядаються в гегелівському вченні ці три головні рівні розвитку поняття права?

Абстрактне право в Гегеля містить ті права і обов’язки, що належать людським істотам не тому, що вони є громадянами, а просто тому, що вони являють собою людські особистості. Ці права поділяються на три групи, а саме: власність, контракт та збиток (делікт і злочин). Право власності є результатом вільної волі, оскільки яка-небудь річ може бути привласнена певною особою як засіб задоволення її потреби. Антитезою власності є договір, згідно з яким людина може відмовитися від власності за допомогою акту вільної волі. Збиток є результатом протиставлення індивідом себе загальній волі. Злочин являє собою заперечення права. Метою покарання є відновлення права, або, іншими словами, відновлення щирої волі злочинця, тобто тієї, яка перебуває в згоді із загальною волею.

Мораль є антитезою абстрактного права. Мораль, за Гегелем, — це раціональний чинник, а не суб’єктивне почуття. Вона є результатом збитку, заподіяного індивідуальною волею, коли вона стає відмінної від загальної волі. Мораль полягає в тому, аби відповідати загальному, коли воля виявляється за допомогою діалектичного процесу, що будь-яка воля, котра протиставляє себе універсальній волі, є аморальною.

Соціальна етика (моральність) у Гегеля є синтезом абстрактного права і моралі. У свою чергу вона розгортається в тріаді: 1) сім’ї, 2) громадянському суспільстві, 3) державі. Вони є інститутами, в яких воля індивіда виявляє себе в згоді із загальною волею. Розглянемо коротко погляди Гегеля на ці інститути.

Сім’я є інститутом, заснованим на почуттях. Однак у шлюбі дві незалежні особистості втрачають себе, для того щоб злитися в одну особистість. Так шлюб стає інститутом, заснованим на розумі, до якого закоханість не має відношення.

Громадянське суспільство виникає тоді, коли члени сім’ї здобувають незалежний статус і більше не є частиною сім’ї. Отже, суспільство задумане як суспільство окремих індивідів, що переслідують свої специфічні, егоїстичні інтереси, розділене на стани. Таких станів три: сільськогосподарський клас, що залежить від природи; промисловий і комерційний клас, що залежить від своєї роботи і мислення; універсальний, або правлячий, клас, що залежить від розуму. Громадянське суспільство має потребу в правосудді, що регулює відносини між людьми за допомогою оприлюднених законів і судів, захисту їх права на добробут за допомогою поліції і формування груп людей в асоціації, що сприяють здійсненню загальних цілей суспільства, оскільки їх мета є більш універсальною, ніж мета індивіда.

Держава є синтезом сім’ї і громадянського суспільства. Вона розгортається в тріаді: 1) ставлення держави до своїх громадян (внутрішня політика чи конституція), 2) відносини держави з іншими державами і 3) перехід держави у світову історію.

У своїй внутрішній політиці держава є втіленням як індивідуальної, так і загальної волі. Тому в її діяльності є три аспекти: загальний (закони), особливий (застосування законів до конкретних справ) та одиничний (монарх). Таким чином, держава не є зовнішньою владою, нав’язаною особистості, але вона є результатом реалізації універсального характеру самої особистості.

Отже, під правом Гегель розумів не просто цивільне законодавство, але також мораль, етичне життя та світову історію. Саме тому, що ця концепція права поєднує знання в те, що він називав щирою системою. Досліджуючи діалектичні стадії, Гегель полягав, що держава стоїть вище попередніх стадій і є втіленням волі в найбільш конкретній формі, що підкоряється тільки вищій абсолютній істині світового розуму.

Гегелівське філософське вчення про право було піком в історії об’єктивно-ідеалістичної думки. Весь подальший розвиток філософії права в XIX ст. йшов по низхідній, поступаючись місцем соціології права. Крах філософсько-спекулятивних систем під напором науково- технічного прогресу і у зв’язку із утвердженням у науковому співтоваристві методів об’єктивних оцінок оточуючого людину світу не означає, що ці системи вичерпали свій світоглядний потенціал і стали архівним надбанням минулого.

Одним із різновидів правового об’єктивізму зазначеного періоду є історична школа. Розгляду цієї школи, а також вченню про право марксизму присвячене наступне питання теми.

§ 3. Історична школа і марксизм як форми правового об’єктивізму

Наприкінці XVIII ст. у Німеччині зародився і у першій половині XIX ст. став дуже впливовим у вивченні права особливий напрям дослідницької думки. У центр своїх теоретико-пізнавальних інтересів він поставив питання не про те, у чому полягає сутність права і чим воно має бути, а про те, як право виникає і яка його історія.

Засновником цього напряму в юриспруденції, що одержав найменування історичної школи права, є Густав Гуго (1768-1844) — професор Геттінгенського університету. Найвизначнішими представниками цієї школи були також німецькі юристи Фрідріх Карл фон Савін’ї (1779-1861) і Георг Фрідріх Пухта (1798-1866).

Даний напрям виник як протест проти двох чинників: 1) проти раціоналізму XVIII ст., який не звертав уваги на історичні особливості розвитку права і відстоював віру в природне право; 2) проти установлень Великої французької революції, що проголошували перевагу людської волі над традиціями і обставинами.

Головною метою своєї критики представники історичної школи обрали природно-правову доктрину. Так, на відміну від теорій природного права історична школа права визначала право не як результат природної необхідності і не як довільне встановлення людей, а як закономірний історичний продукт суспільного життя. Еволюція права, міркував Густав Гуго, відбувається мимоволі, пристосовуючись до потреб і запитів часу, тому людям найкраще не втручатися в неї, триматися здавна заведених і освячених досвідом століть порядків.

Подібні погляди одержали розвиток також у працях Фрідріха Карла фон Савін’ї, який з повною на те підставою вважається головою історичної школи права.