Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Завдяки пані де Реналь йому відкрилося тепер багато нового в книжках. Він насмілювався розпитувати її про безліч дрібниць, від незнання яких потрапляє у безвихідь розум юнака, що не належить до світського товариства, хоч який би він був обдарований від природи.

Це виховання любов’ю, яке провадилось жінкою зовсім недосвідченою, було для нього справжнім щастям. Жульєновим очам відкрилося суспільство саме таким, яким воно тоді було. Розум його не затьмарювався розповідями про те, що відбувалося в далеку давнину — дві тисячі або навіть шістдесят років тому за часів Вольтера й Людовіка XV. Яка то була невимовна радість, коли з очей його спала полуда і йому стало зрозумілим те, що відбувалось у Вер’єрі!

На перший план виступали різні складні інтриги, що зав’язалися два роки тому навколо безансонського префекта. Ці інтриги підтримувались листами найзнатніших осіб з Парижа. Йшлося про те, щоб зробити пана де Муаро — це була найнабожніша людина в цілій окрузі — не другим, а першим помічником вер’єрського мера.

Його суперником був дуже багатий фабрикант, якого треба було за всяку ціну відтіснити на місце другого помічника.

Нарешті Жульєн почав розуміти натяки, що робилися на парадних обідах у пана де Реналя, коли там збиралася місцева знать. Це привілейоване товариство було глибоко зацікавлене в тому, щоб посада старшого помічника дісталася саме панові де Муаро, про кандидатуру якого ніхто в місті, а тим паче ліберали, не мав і гадки. Це питання набувало тим більшої ваги, що, як відомо, східний бік головної вулиці у Вер’єрі мав бути відсунутий більш як на дев’ять футів, бо вулиця стала тепер королівським трактом.

Отож, якби панові де Муаро — власникові трьох будинків, які підлягали перенесенню, — пощастило обійняти посаду першого помічника, а згодом і мера (коли пана де Реналя оберуть депутатом), він би, в разі потреби, закрив на все очі, і будинки, які виходять фасадом на королівський тракт, були б тільки трохи перебудовані і, таким чином, простояли б іще сто років. Незважаючи на високу набожність і безсумнівну чесність пана де Муаро, всі були певні, що він буде «поступливий», бо в нього велика сім’я. Серед тих будинків, що підлягали перенесенню, дев’ять належали найзнатнішим особам Вер’єра.

У Жульєнових очах ця інтрига важила далеко більше, ніж історія битви при Фонтенуа, — цю назву він уперше побачив в одній з книг, присланих йому Фуке. Чимало було на світі такого, що дивувало Жульєна ось уже п’ять років, відколи він став ходити вечорами до кюре. Але скромність і смирення — найбільші чесноти юнака, що студіює теологію, а тому він не мав змоги ні про що розпитувати.

Одного разу пані де Реналь дала якесь розпорядження лакеєві свого чоловіка, ворогові Жульєна.

— Але ж, пані, сьогодні остання п’ятниця місяця, — відповів той багатозначно.

— Тоді йдіть, — сказала пані де Реналь.

— Значить, він зараз піде в отой сінний склад, де колись була церква, яку недавно знов відкрили, — сказав Жульєн, — але навіщо? Ось таємниця, якої я ніколи не міг зрозуміти.

— Це якийсь дуже спасенний, але дивовижний заклад, — сказала пані де Реналь, — жінок туди не пускають. Я тільки знаю, що там усі кажуть один одному «ти». Наприклад, якщо наш лакей там зустрінеться з паном Вально, то цей зарозумілий дурень зовсім не розгнівається на те, що Сен-Жан звертатиметься до нього на «ти», і сам відповість йому тим самим. Коли ви хочете докладніше дізнатися, що саме там робиться, я розпитаю при нагоді пана де Можірона і пана Вально. Ми вносимо туди по двадцять франків за кожного слугу, щоб вони нас коли-небудь не зарізали.

Час минав непомітно. Коли Жульєна охоплювали напади похмурого честолюбства, він згадував принади своєї коханої і заспокоювався. Змушений ховати від неї свої сумні й глибокі міркування — бо вони належали до протилежних таборів, — Жульєн, сам того не помічаючи, ще дужче відчував щастя, яке вона йому давала, і дедалі більше підпадав під владу її чарів.

У ті хвилини, коли в присутності дітей, що стали тепер вже надто кмітливі, їм доводилося триматися в рамках спокійної, розважливої розмови, Жульєн, дивлячись на неї сяючими від кохання очима, покірно слухав її розповідь про те, що робиться у світі. Часто серед розмови про яке-небудь хитре шахрайство, пов’язане з проведенням дороги або з підрядами, пані де Реналь раптом забувалася й втрачала самовладання. Жульєнові доводилося спиняти її, бо вона з неуважності дозволяла собі з ним такі інтимні жести, як із своїми дітьми. І справді, були хвилини, коли їй здавалося, що вона любить його, як свою дитину. Хіба не доводилось їй безперестанку відповідати на його наївні запитання про тисячу найпростіших речей, які відомі хлопчикові з доброї сім’ї вже в п’ятнадцять років? Але через хвилину вона дивилася на нього з захопленням, як на свого володаря. Глибина його розуму навіть лякала її; щодалі ясніше бачила вона в юному абаті майбутню велику людину. Вона уявляла собі його то папою, то першим міністром, як Рішельє. «Чи доживу я до того часу, коли ти прославишся? — сказала вона Жульєнові. — Перед великою людиною тепер відкриті всі дороги: вона потрібна і королю, і церкві. Адже про це весь час тільки й чуєш розмови в салонах. І якщо не з’явиться якийсь новий Рішельє й не вгамує цю бурю розбрату й чвар — все загине».

XVIII. КОРОЛЬ У ВЕР’ЄРІ

Чи ви справді варті лише того, щоб

викинути вас геть, як нечисть,

народ без душі, без крові в жилах?

Казання єпископа

в каплиці св. Климента