Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

Ці міркування сподобалися Ребюфа. Він навіть полапав руки дитини й задоволено заявив, що вона дуже міцна для свого віку. Мієті було тоді дев’ять років. Другого дня він уже й роботу їй знайшов. На півдні жіноча праця далеко легша, ніж на півночі. Жінки рідко копають землю і тягають тяжкі речі; вони взагалі не виконують чоловічої роботи. Їхнє діло — в’язати снопи, збирати маслину та листя з шовковиці; найважче — це полоти. Мієта залюбки працювала. Життя на чистому повітрі приносило їй радість та здоров’я. Доки жива була її тітка, дівчинці жилося добре. Добра жінка, незважаючи на грубість, любила Мієту, наче свою дочку: вона заборонила їй тяжку роботу, якою її чоловік старався навантажити.

— Ач який спритний! — кричала вона. — Хіба ж ти не тямиш, дурна голово, що коли ти надто втомиш її сьогодні, вона не зможе нічого робити завтра?

Цей доказ переконував Ребюфа, він згоджувався й сам тягнув вантаж, що хотів був звалити на плечі молодій дівчині.

Мієта, певно, й жила б собі щасливо під прихованим захистом тітки Євлалії, коли б її брат у перших не чіплявся до неї. А він увесь час із ненависті непомітно для інших переслідував її. За кращі години Жюстенові були ті, коли йому вдавалося сплести якусь брехню й зробити так, щоб на неї гнівалися. Він наступав їй на ноги, грубо штовхав її, ніби ненароком, та ще й злісно хихотів. Мієта з гідністю підводила тоді на нього свої чорні великі дитячі очі, що палали гнівом, і полохливий хлопець несамохіть переставав сміятися. Власне, він дуже боявся її.

Дівчинці минуло одинадцять років, коли тітка Євлалія нагло вмерла. З цього дня все змінилося в домівці. Ребюфа помалу почав трактувати Мієту як наймичку. Він звалив на її молоді плечі найважчу роботу, став користуватися з неї, наче з тієї робочої худоби. А вона навіть не скаржилася, вважаючи, що мусить виплачувати борг вдячності. Ввечері, розбита втомою, вона плакала, пригадуючи свою тітку — цю сувору жінку, добре серце якої вона зрозуміла тільки тепер. А втім, навіть важка праця їй була до вподоби. Вона любила силу, пишалася з своїй грубих рук і дужих рамен. Вражало її тільки в саме серце підозріле доглядання дядька, його безперестанні докори, його тон незадоволеного хазяїна. Тепер вона була чужа в хаті. Але й до чужої не ставляться так погано, як до неї. Ребюфа безсоромно визискував бідну маленьку родичку. Звичайно, він удавав, ніби тримає її біля себе лише з доброго серця. А вона сторицею віддячувала своєю працею за цю жорстоку гостинність, бо не минало й дня, щоб він не дорікав племінниці за шматок хліба.

Особливо сікався Жюстен. По материній смерті, коли дівчинка залишилася без захисту, він укладав увесь свій злий розум у те, щоб якось зробити їй нестерпучим життя в хаті. Найжорстокішої муки завдавав він Мієті тим, що надумав говорити про її батька. Тітка суворо заборонила згадувати при Мієті про каторгу й каторжників, і бідне дівчатко, проживши все своє життя так, що й людей мало бачило, не розуміло до ладу цих слів. Жюстен пояснив їй усе і по-своєму розповів про вбивство жандаря та про суд над Шантагреєм. Він так і сипав жахливими подробицями: каторжники ходили закуті в кайдани; працювати їм доводилося п’ятнадцять годин на добу, і вмирали вони всі, надірвавшись од важкої праці. Нема нічого на світі страшніше за каторгу, — і, смакуючи, він розводився про всі її жахи. Мієта слухала його з переляканим виглядом, і сльози тремтіли в її очах. Але іноді вона впадала в лють, і тоді Жюстен швидко відскакував од неї, боячись її стиснутих кулаків. Він, мов той ласун, мав насолоду з своїх жорстоких вигадок про минуле її батька. Коли Ребюфа накидався на дівчинку через якусь абищицю, Жюстен переходив на його бік, радіючи, що може без усякої кари ображати її. Якщо ж Мієта пробувала захищатися, він казав:

— Годі-бо! Яблуко від яблуні не далеко котиться. Ти скінчиш на галерах, як і твій батько.

І Мієта ридала, вражена в саме серце, принижена, беззахисна.

Вона вже починала перетворюватися в жінку. Передчасно дозрівши, вона чинила опір своєму мучителеві з надзвичайною стійкістю. Рідко занепадала вона духом, і то коли Жюстен своїми образами вражав її вроджену гордість. Незабаром Мієта навчилася без сліз терпіти сікання цього лихого хлопця, а він хоча й дражнив її, але з побоюванням, знаючи, що вона може кинутися на нього з кулаками. Вона змушувала його мовчати, глядячи йому в живі вічі. Не раз у неї виникала спокуса втекти з Жа-Мефрену, але вона відганяла цю думку з гордості, не бажаючи визнати себе переможеною. Кінець кінцем вона заробляє свій хліб, вона не з ласки живе у Ребюфа; і цієї певності було досить, щоб заспокоїти самолюбство. І вона залишалася для того, щоб вести боротьбу, напружуючи всю силу, живучи постійною думкою про самозахист. Мієта взяла за правило мовчати і робити своє діло, відповідаючи німим презирством на кпини. Вона добре знала, що дядько надто зловживав її роботою й тому пускав мимо вух злі інсинуації Жюстена. А той спить і бачить, що Мієту вигнали геть із хати. Вона кинула їм виклик, не йдучи з власної волі.

В довгі години упертого мовчання Мієта вкидалась у чудні мрії. Перебуваючи цілісінькі дні в садибі, далеко від людей, і зростаючи, Мієта проймалася духом протесту, і в неї склався власний погляд на речі, що, певне, добре б налякав добродіїв передмістя. Найбільше її турбувала батькова доля. На думку їй спадали слова Жюстена; зрештою, вона замирилась з думкою, що батько вчинив убивство. Вона сказала собі, що батько добре зробив, застреливши жандаря, який хотів його забити. Правду про всю історію з батьком вона почула з вуст одного землекопа, що якось працював у Жа-Мефрені. І з тих пір Мієта, коли виходила з дому, вже навіть не повертала голови, якщо хлопці кричали їй услід: «Гей ти, Шантагрей!»

Вона прискорювала ходу, вуста її стулялися міцніше, очі дивилися мов та чорна ніч. Вбігши до двору й зачинивши хвіртку, вона кидала на цю ватагу хлопчиків один тільки довгий погляд. Мієта, певне, зробилася б злою, пройнялася б дикою злістю знедоленої, коли б у ній іноді не прокидалася дитина. Вона ж бо мала всього одинадцять років, і коли вона по-дитячому тужила, їй ставало якось легше. Вона плакала, вона соромилася батька, соромилася самої себе. Щоб наголоситися донесхочу, вона забивалася в клуню, розуміючи, що треба ховати сльози, інакше її мордуватимуть ще більше. Виплакавшись, вона йшла на кухню, вмивалася холодною водою і набирала свого байдужого вигляду. Мієта ховалася не лише зі страху; дужа не на свої роки, вона пишалася силою і не хотіла здаватися дитиною. З роками вона б неодмінно озлобилася. На щастя, її врятувало те, що вона знайшла на своїй дорозі ласку, якої так потребувала її любляча натура.

Колодязь у дворі дому, де жили тітка Діда та Сільвер, належав двом сусіднім маєткам. Мур Жа-Мефрену поділяв його навпіл. Раніше, ще до того, як садиба Фуків злилася з сусідньою садибою, городники щодня брали воду з цього колодязя. Але він був далеко від дворищ, і після продажу ділянки мешканці Жа-Мефрену, що мали інші, зручніші водойми, майже перестали сюди ходити. Зате по той бік муру щоранку чувся рип журавля: це Сільвер тягнув воду для тітки Діди.

Якось колодязний журавель зламався. Молодий стельмах сам виточив доброго, міцного журавля з дуба й вирішив приладнати його ввечері, після роботи. Для цього йому довелося злізти на мур. Упоравшись, він відпочивав, сидячи верхи на мурі і з цікавістю поглядаючи на велику садибу Жа-Мефрену. Його увагу привернула селянка, що полола бур’ян за кілька кроків од нього. Стояв липень, повітря палило, хоч сонце вже й наближалося до обрію. Селянка зняла кофту і залишилася в білому ліфчику та квітчастій хустці, накинутій на плечі. Рукава сорочки було закочено аж по лікті. Вона сиділа навпочіпки, і круг неї стовбурчились бганки синьої полотняної спідниці, що її шлейки перехрещувалися на спині. Пересуваючись навколішках, селянка виполювала старанно бур’ян і кидала його в кошик. Молодий чоловік бачив тільки, як мелькали її голі руки, обпалені сонцем, хапаючи то тут, то там ще не вирвану траву. Він цікаво стежив за швидкою грою її рук, і йому подобалось, що вони такі дужі й моторні. Вона насторожилася, коли Сільвер перестав працювати і стук молотка стихнув, але потім зразу нахилила голову, перш ніж він устиг розібрати її риси. Цей переляканий рух зацікавив його, і він залишився на мурі. Він з юнацькою цікавістю позирав на неї, несвідомо насвистуючи і вибиваючи такт долотом, що тримав у руці, як раптом воно вислизнуло, впало по той бік муру і, вдарившись об колодязь, одскочило на кілька кроків. Сільвер, нахилившись, дивився на долото, не зважуючись спуститися по нього. Але, очевидячки, селянка краєчком ока стежила за молодиком: вона підвелася, ні слова не кажучи, підняла долото й подала його Сільверові. Тут він побачив, що перед ним виросток. Він здивувався і трохи зніяковів. У червоному сяйві вечірнього сонця дівчинка намагалася дотягтися до нього. Мур у цьому місці був низький, але все ж таки зависокий для неї. Сільвер перехилився через край муру, а селяночка підвелася навшпиньки. Вони не промовили ані словечка, тільки поглядали одне на одного, ніяково усміхаючись. Сільверові хотілося, щоб вона довше була в цій позі, повернувши до нього чудове личко; її великі чорні очі та червоні вуста вразили і збентежили його. Сільвер ні разу не бачив дівчат так близько. Він і не знав того, що очі й рот можуть бути такі принадні. Все в ній здавалося чарівним: і квітчаста хустка, і білий ліфчик, і синя спідниця з шлейками, що їх напнуло піднято плече. Його погляд пробіг по руці, яка подавала струмента; до ліктя вона була золотисто-смаглява, засмажена, але далі, в затінку закоченого рукава сорочки, Сільвер розглядів голе округле плече, біле, як те молоко. Він зніяковів, схилився ще нижче і, зрештою, взяв у дівчинки долото. Молодій селянці зробилося ніяково. Обоє завмерли в тих самих позах, все усміхаючись: дівчинка — стоячи внизу і підвівши голову, хлопець — півлежачи на краю муру. Вони не знали, як їм розійтися й ні слова не сказати одне одному. Сільвер забув навіть подякувати.

— Як тебе звуть? — зрештою спитав він.

— Марія, — відповіла селянка, — але всі зовуть мене Мієтою.

Вона піднялася навшпиньки й запитала сріблястим голосом:

— А тебе?

— Мене Сільвером, — відповів молодий робітник.

Настала мовчанка; обоє з вдоволенням прислухалися до

звуку своїх імен.