Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

Антуан усе бурчав на бідолашних дітей. Ці зайві роти поїдали його пайку. Він зарікався, як і його брат, не мати більше дітей, цих об’їдал, що доводять до злиднів своїх батьків. Треба було тільки підслухати всі його докори, коли їх п’ятеро сідало за стіл і мати давала кращі кусні Жанові, Лізі та Жервезі.

— Оце так, — бурчав він, — напихай їх, щоб вони тобі полопалися.

Кожна нова одежина, кожна пара черевиків, що їх купувала Фіна для дітей, псувала йому настрій на кілька днів. А! Коли б він знав, у нього не було б ніколи цієї купи дітей, що примушували його курити щоденно тільки тютюн за чотири су й через яких часто-густо на обід не було нічого, крім рагу з картоплею, — страви, яка йому не дуже-то смакувала.

Пізніше, коли Жан і Жервеза стали приносити йому перші свої заробітки по двадцять су, батько визнав, що мати дітей не так уже зле. Ліза вже не жила вдома. Без усякого сорому Антуан змусив дітей годувати себе, так само як примушував жінку. 3 його боку це був обмислений розрахунок.

Коли Жервезі минуло вісім літ, вона стала ходити до сусіди-купця чистити мигдаль; вона заробляла щоденно десять су, що їх батько велично клав собі в кишеню, а Фіна й не насмілювалася запитати, куди поділися ті гроші. Потім молода дівчина стала за ученицю до пралі й згодом зробилася сама робітницею й почала одержувати по два франки щоденно, і ці два франки не минали Макарових рук. Жана, що вивчився столярства, батько також оббирав, якщо тільки Макарові вдавалося перехопити сина в день платні, перш ніж той устигав передати гроші матері. Іноді ці гроші вислизали від Антуана, тоді він ходив як хмара, цілий тиждень люто поглядав на жінку й дітей, все шукаючи приводу за дрібниці зчинити спірку, але все ж таки соромився признатися, чого саме він гнівається. А як надходив час наступної платні, він уже знову був на чатах і, захопивши гроші в хлопця, зникав на цілі дні.

Жервеза, забита, вихована на вулиці в компанії сусідніх хлопців, чотирнадцяти років завагітніла. Батькові дитини не було ще й вісімнадцяти. Це був робітник з чинбарні на прізвище Лантьє. Макар спершу страшенно розлютився, але коли взнав, що мати Лантьє, жінка м’яка й добра, захотіла взяти дитину до себе, заспокоївся. Але він не відпустив Жервези; вона заробляла вже двадцять п’ять су, і батько й слухати не хотів про її шлюб. Через чотири роки в неї народився другий хлопець. Мати Лантьє знову-взяла його до себе. Макар і цим разом удав, ніби нічого не знає. Коли Фіна боязко натякнула, що треба було б переговорити з Лантьє і якось узаконити стосунки, бо вже ширилися плітки, Антуан рішуче заявив, що він дочку нізащо не відпустить і що віддасть її спокусникові тільки тоді, як той буде вартий її і зможе придбати меблі.

Ця доба була найкраща в Макаровому житті. Він ходив, мов той буржуа, в сурдуті та штанях з тонкого сукна. Старанно виголений, гладкий, він анітрохи не скидався вже на колишнього обірваного ланця і шиночного завсідника. Антуан відвідував кав’ярні, читав часописи, гуляв проспектом Совер. Він удавав себе за пана, доки в нього були гроші в кишені, а коли кишеня порожніла, він залишався вдома, впадаючи в розпач від того, що змушений нудитися в своєму барлозі і що не має змоги випити своєї філіжанки кави. В такі дні він обвинувачував увесь рід людський у своїх злиднях, робився хворий від гніву і заздрощів до того, що Фіна з жалю давала йому останню срібну монету в хаті, щоб він тільки міг провести вечір у кав’ярні. Цей милий чоловік був жорстокий егоїст. Жервеза приносила вже в сім’ю щомісячно до шістдесяти франків і ходила в злиденних ситцевих платтях, тимчасом як батько замовляв собі сатинові чорні жилети в кращих пласанських кравців. Жана, дорослого юнака, що заробляв уже щоденно від трьох до чотирьох франків, батько оббирав ще безсоромніше. Кав’ярня, де Антуан марнував цілісінькі дні, була якраз проти столярні, і Жан, працюючи гембелем або пилкою, бачив, як по той бік майдану «пан» Макар кладе цукор у каву або грає в пікет з якимсь небагатим рантьє. Старий ледащо програвав гроші сина. Сам Жан ніколи не ходив до кав’ярні, бо в нього не залишалося навіть і п’яти су на філіжанку кави з коньяком. Антуан трактував сина, мов дівчину, не давав йому жодного сантима й вимагав докладного звіту, як Жан збавляє час. І коли товариші вмовляли Жана провести день де-небудь на березі Віорни або в Гаррігських горах, батько обурювався, навіть бив його й довго гнівався за ті чотири франки, що їх бракувало в черговій платні. Ото в такій залежності він тримав свого сина й доходив іноді до того, що відбивав дівчат, до яких залицявся молодий столяр. До Макарів заходили Жервезині приятельки, робітниці шістнадцяти, вісімнадцяти років, веселі дівчата з грайливою задерикуватістю дозрілості, що прокидалася. Вечорами вони сповняли кімнату молодістю й радощами. Бідолашний Жан, позбавлений усякої втіхи, примушений сидіти вдома, бо не мав грошей, поглядав на цих дівчат блискучими від жадання очима. Але життя маленького хлопця, що його все ще довелося провадити, розвивало в ньому непереможну боязкість; граючись із подругами сестри, він ледве насмілювався торкнутися до них пучкою. Макар знизував плечима, мов із жалю, й мурмотів з виглядом іронічної переваги:

— Бач, який невинний!

Він, а не син, цілував у шию молодих дівчат за плечима в жінки. Він зайшов надто далеко з одною молоденькою пралею, до якої Жан залицявся більш, ніж до інших. Батько відбив її в сина, вкрав, мало не видер з його обіймів. Старий волоцюга ще й пишався своїми успіхами в жінок.

Бувають чоловіки, що живуть на кошти своїх полюбовниць. Макар так само ганебно і так само зухвало жив на кошти своєї жінки та дітей. Він без усякого сорому грабував сім’ю і йшов десь частуватися, коли в хаті не лишалося й шага. Трактував їх він дуже зарозуміло: повертаючись із кав’ярні, починав гірко сміятися зі злиднів, що визирали з кожного кутка; він заявляв, що обід нікудишній, що Жервеза дурна, а Жан ніколи не стане мужчиною. Цей егоїст з’їдав кращий шматок, затирав собі руки, курив повільно люльку, а тим часом бідні діти, знесилені втомою, засинали, схиливши голови на стіл. Так минали дні, безжурні й щасливі. Йому здавалося цілком природним, що його утримують, як дівицю, і він має змогу байдикувати та висиджувати в кав’ярні або гуляти годинами в холодку проспектом чи вулицею Майль. Кінець кінцем, не соромлячись, він почав розповідати синові про свої любовні пригоди, а той слухав, роззявивши рота, з голодними очима. Діти не ремствували: вони бачили, що мати — покірна прислужниця батька. Фіна, дужа жінка, що частувала чоловіка стусанами, коли вони обоє були п’яні, твереза тремтіла перед ним і дозволяла йому повновладно панувати в хаті. Ночами він крав мідяки, що вона заробляла вдень на базарі, а вона навіть не зважувалась одверто дорікати йому. Іноді, проївши всі гроші в домі за тиждень наперед, він ще й накидався на безталанну жінку, кричав, що вона дурна й не вміє звести кінці з кінцями, а Фіна з янгольською покірністю відповідала йому чистим голоском, таким несподіваним при її дебелості, що їй уже не двадцять років і що тепер стало дуже важко заробляти гроші. Щоб утішитися, вона купувала літр ганусівки, й увечері вони з дочкою розпивали її маленькими чарками, коли Антуан ішов до кав'ярні. Оце й була їхня втіха. Жан лягав спати, а обидві жінки сиділи за столом, наслухаючи, щоб заховати пляшку й чарки, коли зачують якийсь гомін. Коли Макар спізнявся, вони, п’ючи помаленьку, напивалися доп’яну. Очманілі, глядячи одна на одну з безглуздою усмішкою, мати й дочка буркотіли якусь нісенітницю. Рожеві плями виступали на Жервезиних щоках; її маленьке, лялькове личко, таке тонке й ніжне, набирало тоді щасливого виразу; і боляче було бачити, як ця квола, безкровна дівчинка, розпалена вином, з мокрим ротом, сміється ідіотичним сміхом п’янички. Фіна сиділа на стільці обважніла. Іноді вони забували наслухати або не мали більше сили сховати пляшку та чарки, коли на сходах чулися Антуанові кроки. Такими днями в Макарів зчинялася бійка. Жанові доводилося зіскакувати з ліжка, щоб розборонити матір і батька й покласти Жервезу, що інакше спала б на підлозі.

Усяка політична партія має своїх блазнів і своїх мерзотників. Антуан Макар, палаючи від заздрості і зненависті, мріючи про помсту всьому суспільству, вітав Республіку як щасливу еру, коли йому дозволено буде наповнити кишені за рахунок сусіди й навіть задушити цього сусіду, коли той виявлятиме незадоволення! Життя завсідника кав’ярень і читання газетних статей, що їх він не тямив, обернули його на крикуна, що проповідував найнесусвітніші політичні погляди. Треба побувати в провінції й послухати, як красномовствують по шинках такі злоріки, що кепсько перетравили прочитане, щоб уявити собі, до якої безглуздої дурості дійшов Макар. А що він був балакун, побував на військовій службі і взагалі здавався моторним хлопцем, то довірливі люди купчилися круг нього, дослухаючись до його мови. Хоча він і не очолював жодної партії, йому вдалося з’єднати навколо себе невеличку групу робітників, що приймали його заздру лютість за чесне й переконане обурення.

В лютневі дні Антуан сказав сам собі, що Пласан віднині належить йому, і, гуляючи вулицею, нахабно поглядав на дрібних крамарів, що перелякано стояли на порозі своїх крамниць; вигляд його ясно говорив: «Наш день надійшов, мої ягнятка, тепер ви у нас потанцюєте». Він став неймовірно зухвалий і так захопився ролею переможця й деспота, що перестав навіть платити в кав’ярні, а простак господар, який тремтів перед витріщеними Антуановими очима, не насмілювався подати йому рахунка. Важко полічити, скільки він випив філіжанок кави; іноді він запрошував приятелів і цілими годинами кричав, що народ умирає з голоду й що багатіїв треба змусити поділитися. Сам він не дав би прошакові й одного су.

Але що остаточно обернуло його в завзятого республіканця — це надія поквитатися з Ругоном, що став одверто на бік реакції. А! Який тріумф, коли П’єр і Фелісіта будуть у його владі. Нехай їхні справи кепські, вони все ж таки зробилися буржуа, а він, Макар, залишався простим ремісником. Це доводило його до розпачу. Але найобразливішим було те, що один з їхніх синів став адвокатом, другий лікарем, третій — службовцем, тоді як його Жан працював столяром, Жервеза — пралею. Коли він порівнював Макарів з Ругонами, то почував ще великий сором від того, що його жінка продавала на базарі каштани й лагодила старі солом’яні стільці для всього кварталу. А все ж П'єр — його брат, чому він мав більше права жити ласо й одержувати прибутки? Бо ж він вдавав з себе великого пана тільки завдяки грошам, украденим у нього, Антуана. І коли Макар торкався цієї теми, то аж запінювався ввесь од лютості; він міг кипіти годинами, без упину повторюючи ті самі обвинувачення й заяви: «Коли б мій брат був там, де йому місце, то рантьє був би я, а не він».

А коли його питали, що то за місце, він відповідав страшним голосом: «Каторга!»

Його ненависть зросла ще більше, коли Ругони згуртували навколо себе консерваторів й набули в Пласані деякого впливу. В устах шиночних балакунів славетний жовтий салон перетворився в розбишацьке кишло, в збіговисько злочинців, які щовечора заприсягалися на кинджалах вигубити народ. І щоб намовити проти П’єра всіх немаєтних, Антуан пустив чутку, ніби колишній торгівець олією не такий уже бідний, як хоче здатися, але що він приховав свої скарби з жадібності й страху перед злодіями. Він намагався викликати обурення злидарів найнесусвітнішими вигадками, що в них, зрештою, починав і сам вірити. Правда, йому погано давалося приховати свою особисту образу й бажання помсти під серпанком найщирішого патріотизму, але він виявляв стільки запалу, був такий гучноголосий, що ніхто не міг і сумніватися в його переконанні.

Власне, всі члени цієї сім’ї мали звірячий і брутальний апетит. Фелісіта розуміла, що палкі Макарові промови не що інше, як захована злість і ненависть, і охоче заплатила б йому за мовчанку. На жаль, у неї не було грошей, а затягти його до небезпечної гри, затіяної чоловіком, вона не зважувалася. Антуан дуже шкодив Ругонам в очах рантьє нового міста. Досить було вже й того, що він їхній родич. Грану та Рудьє безперестанно з презирством закидали Ругонам, що є подібна людина в їхній сім’ї. І Фелісіта з сумом питала себе, чи пощастить їм коли-небудь змити з себе цю пляму. Соромно, неприпустимо, щоб у майбутньому пан Ругон мав брата, що його жінка торгує каштанами і що сам провадить брудне ледаче життя. Кінець кінцем Фелісіта стала боятися за успіх їхнього таємного задуму, бо Антуан робив усе, щоб скомпрометувати своїх кревних. Коли їй оповідали, якою лайкою обкладав Антуан жовтий салон, вона тремтіла зі страху як би він не осатанів і своїм бешкетом не занапастив їхні надії.

Антуан добре розумів, які прикрі Ругонам його вихватки, і день у день висловлював усе жорстокіші погляди тільки для того, щоб увірвати їм терпець. У кав’ярні він казав про П’єра «мій братан» таким тоном, що всі відвідувачі оберталися, на вулиці при зустрічі з реакціонерами з жовтого салону він бурчав глухі прокльони, і статечні буржуа, вражені його зухвалістю, доповідали про це ввечері Ругонам, певне, вважаючи їх винними за неприємну зустріч.

Раз якось Грану прийшов до Ругонів розлютований.

— Та це ж, — закричав він ще з порога, — вже не можна терпіти, ображають, куди не ступи!

І, звертаючись до П’єра, додав: