Великі сподівання

Я й сам не раз думав, що шкода, і тепер, вичерпаний Цією нескінченною суперечкою з самим собою, мало не заплакав з горя й досади, коли Бідді висловила вголос те почуття, яке мене проймало. Я сказав їй, що вона маг слушність, я й сам знаю, наскільки це прикро, але нічого тут не вдієш.

- Якби я міг пристосуватись до цього життя,- сказав а Бідді, вириваючи рукою травинки, як-то колись був висмикував [131] разом із волоссям свої ображені почуття і вигупував їх ногою об стіну броварні,- якби я міг пристосуватись до цього життя і хоча б наполовину так полюбити кузню, як любив її малим, мені б стало набагато легше. Тоді б ми усі втрьох зажили чудовим життям, і Джо, мабуть, узяв би мене за компаньйона, коли скінчиться моє учнівство, а ми з тобою зблизилися б і котроїсь неділі могли б сидіти на цьому самому березі зовсім іншими людьми. Я ж був би для тебе зовсім непоганий жених, хіба ні, Бідді?

Бідді зітхнула, дивлячись на вітрильники, що пропливали річкою, і відповіла:

- Та вже ж, я не дуже перебірлива.

Гордощам моїм ледве чи полестили слова Бідді, але я знав, що вони щирі.

- А натомість,- сказав я, вирвавши ще жмут трави й одну-дві стеблинки встромивши в рот,- бач, який я зробився. Неспокійний, усім невдоволений і... та це було б ще пусте, якби мені не кинули в очі, який я простак і селюк!

Бідді раптом обернулась і подивилася на мене куди уважніше, ніж хвилину тому на вітрильники.

- Сказати таке - це було не дуже правдиво й не дуже чемно,- зауважила вона, знов одводячи погляд у бік річки.- Хто це сказав?

Я розгубився, бо й не помітив, як зопалу вибовкнув зайве. Але тепер уже нікуди було відступати, і я зізнався:

- Вродлива панночка в домі міс Гевішем, вона най-вродливіша на світі, і я просто зачарований нею і заради ж неї й хочу стати джентльменом.

Після цього безтямного зізнання я почав кидати жмутки зірваної трави в річку, немов і сам був не від того, щоб кинутись услід за ними.

- Ти хочеш стати джентльменом на злість їй чи щоб прихилити її до себе? - помовчавши, тихо спитала Бідді.

- Не знаю,- похнюплено відповів я.

- Бо коли на злість їй,- вела далі Бідді,- то я думаю - хоча тобі видніше,- що краще й розсудливіше було б знехтувати ці слова. А коли ти хочеш прихилити її, то я думаю - хоча тобі видніше,- що вона цього не варта.

Точнісінько те саме, що й я думав, і скільки разів! Точнісінько те саме, що й зараз мені було ясніше ясного. Але як міг я, бідний збаламучений сільський хлопчина, уникнути тієї дивовижної непослідовності, в яку день крізь день впадають і найкращі та найрозумніші з чоловіків! [132]

- Це все, можливо, й правда, але що ж, як я зачарований нею?

Сказавши ці слова, я упав ниць на траву, обіруч учепився в чуприну і щосили шарпонув. Добре усвідомлюючи, як мало глузду й розваги в цьому божевіллі, що опосіло моє серце, я подумав, що нічого кращого й не заслужив, як піднести свою голову за волосся й бебехнути нею об рінь, щоб не діставалась такому йолопові, як я.

Бідді була найрозумніша з дівчат і більш не стала мене напоумляти. Вона поклала свою ніжну, хоч і огрублу від роботи руку на мої долоні й одну за одною лагідно витягла їх з чуприни. Потім заспокійливо погладила мене по плечах, а я затуливсь рукавом і трохи поплакав - точнісінько як отоді біля броварні,- невиразно відчуваючи, якої тяжкої кривди я зазнав чи то від когось одного, чи, може, від усіх.

- Я все-таки рада,- сказала Бідді,- що ти мені довірився, Піпе. І ще я рада, що ти знаєш, що я твою таємницю збережу й не підведу тебе. Якби твоя перша вчителька (бідненька, як же то вона сама потребувала, щоб її хтось навчив!) була й зараз тобі вчителькою, вона, здається, знала б, який урок тобі задати. Тільки його важко було б вивчити, а що ти вже й так її випередив, то й ні до чого про це говорити.- Вона наділила мене тихим зітханням, підвелася з піску й сказала зовсім іншим, свіжим і бадьорим голосом: - Пройдемося ще далі чи вже за-рернемо додому?

- Бідді! - скрикнув я, схопився й, обнявши її за шию, поцілував.- Я завжди тобі все говоритиму!