Я щиро їй подякував, і Гербертові теж, але сказав, що поки що не можу дати певної відповіді на їхню таку великодушну пропозицію. По-перше, голова у мене так заклопотана, що я й неспроможен про це як слід [442] подумати. А по-друге... Атож. По-друге, в уяві у мене зароїлося дещо таке, про що піде мова десь при кінці моєї немудрої розповіді.
- Але якби, Герберте, без шкоди для ваших справ можна було це питання залишити відкритим на деякий час...
- На який завгодно час! - скрикнув Герберт.- На півроку, на рік!
- Ні, на так довго не треба,- заперечив я.- Вистачить на два-три місяці.
Герберт був у захопленні, коли ми закріпили цю домовленість взаємним потиском рук, і зауважив, що тепер йому стане духу сказати мені, коли він від'їжджає: очевидно вже на кінці цього тижня.
- А як же Клара? - спитав я.
- Моя дорога дівчинка не покине батька, поки він живий,- сказав Герберт.- Проте йому вже не довго лишилося. Місіс Вімпл довірчо повідомила мене, що це може статись першого-ліпшого дня.
- Нехай мені проститься,- озвався я,- але це найкраще, що він може зробити.
- Боюся, ти маєш рацію,- погодився Герберт.- І тоді я повернуся по мою дорогу дівчинку, і ми з нею тихенько обвінчаємось у найближчій церкві. Не забудь, любий Герберте, що моя ясочка не має ніяких іменитих предків, зроду не заглядала до родовідної книги перів і не уявляє собі, ким був її дідусь. Чим не щастя для сина моєї матері!
Цього самого тижня в суботу я розпрощався з Гер-бертом - сповненим найсвітліших надій, хоч і зажуреним розлукою зі мною,- коли він сідав на поштову карету, що відвозила його до порту. Я зайшов до сусідньої кав'ярні й надіслав звідти коротенького листа Кларі з повідомленням, що Герберт, від'їжджаючи, прохав запевнити її у своїй безмежній любові, після чого подався до своєї самотньої домівки, якщо можна було так сказати про ту мою оселю, бо ж у мене тепер взагалі ніде на білому світі не було рідної домівки.
На сходах я перестрів Вемміка, що спускався вниз, даремно настукавшись у мої двері. Я ще не бачився з ним віч-на-віч, відколи так трагічно скінчилася наша спроба втечі, і він приходив, щоб як суто приватна особа дещо пояснити мені у зв'язку з цією невдачею.
- До покійного Компееона,- сказав Веммік,- сяк чи так мала стосунок добра половина справ нашої контори, [443] і те, про що я вас інформував, мені стало відомо з розмов декотрих його поплічників, які опинилися в клопоті (хтось із його поплічників постійно у клопоті). Я наче ні на що не звертав уваги, а сам пильно прислухався, доки почув, що він у від'їзді, і тоді я й подумав, що це саме нагода вам ризикнути. Тепер я можу гадати так, що він, хитрюга, яких світ не бачив, дурив і тих, хто служив йому. Сподіваюся, містере Піп, ви не осуджуєте мене? Запевняю вас, я всім серцем хотів стати вам у пригоді.
- Я не менш вашого певний у цьому, Вемміку, і я глибоко вам вдячний за вашу дружбу й сприяння.
- Що ж, спасибі, щире спасибі на доброму слові. Кепська вийшла історія,- сказав Веммік, чухаючи потилицю,- і можете мені повірити, що я вже давно не почував себе так незручно. У мене все не сходить з думки, що пропало знічев'я так багато рухомого майна. Просто жах!
- А у мене, Вемміку, все не сходить з думки бідолашний власник цього майна.
- Та звісно, що там говорити,- погодився Веммік.- Це природна річ, що ви йому співчуваєте, я б і сам не пошкодував п'ять фунтів стерлінгів, щоб витягти його з біди. Але я дивлюсь на справу так: якщо вже покійний Компесон загодя пронюхав про його повернення й доніс на нього, навряд чи вдалося б його урятувати. А от рухоме майно, безперечно, врятувати можна було. У цьому й полягає різниця між майном та його власником, ви розумієте?
Я запросив Вемміка зайти до мене й випити чарку грогу, перше ніж вирушати до Волворту. Він прийняв запросини. Попиваючи цей скромний почастунок, він раптом ні сіло ні впало сказав трохи зніяковілим тоном:
- Як вам це видасться, містере Піп, якщо я у понеділок візьму собі вихідний?
- Що ж, ви, мабуть, уже цілий рік такого собі не дозволяли.
- Точніше скажіть - уже цілий десяток років,- поправив мене Веммік.- Атож. Я збираюся взяти собі вихідний. Навіть більше: я збираюся піти прогулятись. І навіть більше: я хочу й вас попросити прогулятися зі мною.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Великі сподівання» автора Чарлз Діккенс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 201. Приємного читання.