Усі, крім мене, цілком щиро відповіли, що ні. А спитати мене нікому й на думку не спало.
- Що ж,- мовив сержант,- вони й не здогадуються, що скоро опиняться е облозі. Ну, ковалю! Якщо ви готові, то його величність тим паче.
Джо вже скинув піджака, жилетку й краватку, надягнув фартуха і пройшов до кузні. Один із солдатів порозчиняв дерев'яні віконниці, другий розпалив вогонь, третій кинувся роздувати міхи, а решта поставала навколо полум'я, яке невдовзі вже розгорілося. І почався у Джо стукіт і дзвякіт, стукіт і дзвякіт,- ми ж стояли з усіх беків і дивилися.
Зацікавленість майбутньою погонею настільки всіх захопила, що глоя сестра навіть роздобрілася - вона наточила з барильця глек пива для солдатів, а сержантові запропонувала скляночку бренді. Але містер Памблечук хутко заперечив:
- Дайте йому вина, добродійко. В яьому-то. я вже певний, немає дьогтю.
Сержант подякував йому і сказав, що волів би питво без дьогтю, отож якщо ніхто не заперечує, то він вип'є вина. Взявши склянку, він проголосив: «За здоров'я його величності!» - привітав присутніх зі святом і вихилив усе одним духом, ще й прицмокнувши при цьому.
- Що, смачненьке, сержанте? - спитав містер Памблечук.
- Знаєте, що я вам скажу? - відповів сержант.- У мене така підозра, що це винце ви самі й роздобули.
Містер Памблечук еамоздоволено засміявся й промовив:
- Ну, невже? А звідки ж у вас така підозра?
- А звідти, що ви,- відказав сержант, ляснувши його по плечах,- я бачу, розумієтесь, що й до чого.
- Ви так гадаєте? - містер Памблечук знов самовдо-еолєно засміявся.- Випийте ще одну скляночку!
- Тільки разом з вами. На знак дружби,- сказав сержант.- За ваше здоров'я! Щоб ви жили тисячу літ і щоб завше на цім ділі зналися не згірше, як сьогодні! [41]
Сержант миттю вихилив і цю склянку і виразно- налагодився й на третю. А містер Памблечук, запалившись гостинністю, зовсім забув, що це вино він же приніс у дарунок місіс Джо, бо взяв пляшку у неї з рук і став пригощати, мов щедрий господар. Навіть мені трошки перепало! Коли ж перша пляшка скінчилася, він гукнув, щоб принесли другу, і з не меншою гостинністю став розливати й ту.
Дивлячись, як вони весело юрмляться в кузні, я подумав: якою ж це страшенно звабливою присмакою до їхнього обіду виявився мій бідолашний утікач на болотах! За обідом, поки не з'явилася ця розвага, їм було куди нудніше. І тепер, коли вони збуджено обговорювали, як схоплять «тих двох лотрів», коли й міхи гули, і полум'я шугало, і дим курився навздогін за втікачами, коли й Джо гупав молотом задля їхніх кайданів, і зловісні тіні на стіні погрозливо скидалися вслід їм у міру того, як вогонь то розгорявся, то спадав, а розжарені до червоного іскри злітали вгору й гасли,- моїй сповненій жалощів дитячій уяві здавалося, що бліде надвечір'я за вікном ще більше зблідло від співчуття до цих сердег. Нарешті Джо скінчив роботу, і дзвякіт та брязкіт припинились. Надягнувши піджака, він набрався сміливості й запропонував: чи не піти й нам із солдатами, подивитись, як проходитиме облава? Містер Памблечук і містер Габл не пристали на цю пропозицію, їх більше принаджувало товариство дам і можливість спокійно посмоктати собі люльку. Зате містер Вопсл зохотився піти разом з Джо, а Джо сказав, що візьме й мене, коли моя сестра не заперечуватиме. Вона б нас повік-віку не пустила, я певен, якби їй самій не кортіло дізнатись, чим скінчиться облава. Отож місіс Джо дозволила, але з однією умовою:
- Якщо хлопцеві розчерепить голову кулею, не думай, що я її стулю докупи.
Сержант ґречно попрощався з жіноцтвом, а з містером Памблечуком розлучився як з давнім приятелем, хоч я сумніваюся, чи без сприяння спиртного він міг би так оцінити чесноти цього добродія. Солдати побрали рушниці й вишикувалися. Містерові Вопслу, Джо й мені було якнайсуворіш наказано триматися в ар'єргарді й не озиватись ані словом після того, як дійдемо до боліт. Опинившись на вільготному повітрі, ми шпарко рушили вперед, і я по-зрадницькому прошепотів Джо:
- Дай боже, Джо, щоб ми їх не знайшли. А Джо відповів мені так само пошепки: [42]
- Я б і шилінга не пошкодував, аби лиш їм пощастило дати драла, Піпе.
Ніхто з села не приєднався до нас, бо погода була холодна й непривітна, дорога понура, і в дедалі більших сутінках іти було важко, тож люди воліли сидіти вдома біля розпалених коминків і справляти свято. Де-не-де, коли ми проходили, до освітлених вікон хутко припадали чиїсь обличчя, але надвір ніхто не показувався. Ми проминули стовпа із вказівним перстом і тепер прямували до цвинтаря. Там на помах сержантової руки ми зупинились на хвилину-другу, і кілька солдатів розпорошилися серед могил та оглянули церковну паперть. Нікого не знайшовши, вони повернулися, і ми через бічні ворота цвинтаря вийшли на відкриті болота. В очі нам била сльота, гнана східним вітром, і Джо взяв мене на плечі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Великі сподівання» автора Чарлз Діккенс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 17. Приємного читання.