Великі сподівання

- Ніколи.

- Май на увазі, Генделю, я зовсім не хочу дошкулити тобі, слово честі! Отож-бо - якщо вас двох ніщо не зв'язує, то чи не міг би ти відірватись від неї? Я ж казав, що накличу на себе твоє невдоволення.

Я одвернув голову вбік, бо раптом,- наче вітер з моря, що шугає над нашими болотами,- серце мені пронизало гостре почуття, схоже на те, яке упокорило мою дз'їпу того ранку, коли я полишав кузню, коли так урочисто знімався вгору туман і руна моя лягла на дорожнього стовпа з перстом. На хвилину між нами запала мовчанка.

- Атож. Але, любий Генделю,- повів далі Герберт, наче й не було ніякої паузи,- справа дуже серйозна, якщо це почуття міцно закоренилось у грудях хлопчика, такого романтичного натурою і з вини обставин. Подумай, яке вона дістала виховання, подумай про міс Гевішем. Подумай про те, яка у неї душа (ось тепер і обурюйся, і ненавидь мене). Це все може скінчитися дуже сумно.

- Я знаю, Герберте,- озвався я, і далі не обертаючи голови,- але нічого не можу вдіяти.

- Ти не можеш відірватись?

- Ні. Шкода й мовк.

- І спробувати не можеш, Генделю?

- Ні. Шкода й мови.

- Ну що ж!- сказав Герберт, підвівся й стріпнувся, наче зі сну, і поворушив у каміні.- Тепер я знов спробую стати привітним.

Він обійшов кімнату, поправив фіранки, переставив крісла на місце, склав на купку розкидані книжки, заглянув у передпокій, чи нема листів у скриньці, замкнув двері, повернувся до свого крісла біля вогню й сів, обхопивши обіруч ліве коліно.

- Тепер, Генделю, я збираюся сказати кілька слів про свого батька і його сина. Як син свого батька, я, мабуть, [251] ледве чи й потребую згадувати, що господар з нього не дуже зразковий.

- Але в домі всього вистачає, Герберте,- зауважив я йому на втіху.

- 0, звичайно! Так, мабуть, і лахмітник каже, коли вдосталь назбирає мотлоху, і тандитник у своїй крамничці край міста. Однак якщо говорити поважно - бо це річ досить поважна,- то ти, Генделю, не гірш від мене знаєш, як воно насправді. Колись, гадаю, був такий час, коли батько ще не розчарувався в житті, але, в усякому разі, той час минув. Дозволь-но запитати у тебе: ти коли-небудь зауважував у ваших краях, що діти від невдалих , шлюбів завжди квапляться якнайскорше одружитись?

Це запитання видалось мені настільки дивним, що я замість відповіді й собі запитав:

- Невже й справді так?

- Не знаю,- відповів Герберт,- оце ж я й хетів би знати. Бо от у нашій родині саме так. Разючий приклад - моя бідна сестра Шарлотта, наступна за мною, що померла, не досягши й чотирнадцяти років. І з маленькою Джейн те саме. їй так кортить швидше заміж, немов усе своє недовге життя вона нічого іншого не бачить, як саму, родинну благодать. Елік ще зовсім малюк, а й той уже наглянув собі відповідну кандидатуру десь у К'ю. Здається, геть усі брати, й сестри заручені, крім хіба немовляти.

- І ти теж? - спитав я.

Я теж,- відповів Герберт,- тільки це таємниця.

Я запевнив його, що й словом не прохоплюся, і став