Розділ третій

— Але ж маркіза де Вільпарізіс, за першим чоловіком ду-киня д’Авре, гожа, мов янгол, лиха, мов демон. Вона звела з розуму мого батька, зруйнувала його, а відтак і покинула. І хоча вона вчинила з ним, як остання ледащиця, хоча через неї я і мої найближчі родичі мусили так скромно жити в Комбре, мене втішає те, що він кохав першу красуню свого часу. Я досі її ніколи не бачила, і зараз мені буде приємно на неї подивитись...

Я провів розхвильовану і тремтячу пані Сазра до ресторанної зали і показав їй маркізу де Вільпарізіс.

Але, як сліпці, які дивляться не туди, куди треба, пані Сазра не затримала свого погляду на столі, за яким обідала маркіза де Вільпарізіс, і почала шукати очима на другому боці зали.

— Мабуть, вона вже пішла. Я не бачу її там, куди ви показуєте.

І вона нишпорила поглядом по ресторану в пошуках ненависного й обожнюваного видива, яке віддавна жило в її уяві.

— Та он же вона, сидить за другим столиком!

— Мабуть, ми з вами рахуємо не від того місця. За другим столиком сидить із старим маленька горбуля, червонолиця, страшна, як смерть.

— Це, власне, вона!

Тим часом маркіза де Вільпарізіс запропонувала маркізові де Норпуа запросити до їхнього столика принца Фоджі, і між цією трійкою почалася мила розмова. Говорили про політику. Принц заявив, що йому байдуже до долі кабінету і що він побуде ще принаймні тиждень у Венеції. Він мав надію, що за цей час уся міністерська криза встигне розв’язатися. В першу хвилю йому здалося, що ці політичні справи не цікавили маркіза де Норпуа, бо він, хто досі говорив так запально, нараз запав у мовчанку, сказати б, янгольську, яка — якби голос йому повернувся — могла б перейти лише в невинний і мелодійний спів Мендельсона чи Сезара Франка. Принц думав, що ця мовчанка була викликана стриманістю француза, який у присутності італійця не хоче говорити про італійські справи. Думаючи так, принц дуже помилявся. Мовчанка, байдужий вигляд маркіза де Норпуа були не ознакою стриманости, а звичайною прелюдією перед недоречним втручанням у важливі справи. Як ми вже бачили, маркіз прагнув не менше, не більше, як тільки призначення у Константинополь після попереднього залагодження німецьких справ, чого він збирався домогтися, накидаючи свою волю Римському кабінетові. Він уявляв, що участь у діяннях міжнародного масштабу гідно увінчає його кар’єру, а може, принесе нові почесті, нові важливі доручення, від яких він не відмовиться. Старість відбирає у нас снагу, але не прагнення. Лише в третьому періоді життя, ті, чия сивина присіла, прощаються з прагненням, так як перед тим попрощалися зі снагою. Вони не кандидують навіть на таких ілюзорних виборах, як вибори президента Республіки, хоча раніше не раз ходили в кандидатах. Вони вдо-вольняються тим, що візитують, їдять, читають газети, переживають самих себе.

Принц, щоб заохотити маркіза до розмови і показати йому, що вони земляки, заговорив про можливих наступників нинішнього прем’єра. Завдання, які стояли перед наступниками, були не з легких. Він назвав понад двадцять імен політиків, цілком здатних мініструвати, імен, які колишній посол слухав, напівсклеплюючи свої блакитні очі, без жодного поруху. Проте нарешті маркіз де Норпуа урвав мовчанку, аби сказати тих кілька слів, яким наступні двадцять років судилося живити розмови у політичних колах; згодом, зовсім забуті, вони дочекалися ексгумації з подачі якогось публіциста, який підписувався «Поінформований», або «Тестіс», або «Мак’я-веллі» в газеті, де завдяки непам’яті, в яку запали, вони здобули нагоду ще раз викликати сенсацію. Отож-бо принц Фоджі назвав понад двадцять імен, звертаючись до непорушного і німого дипломата, коли маркіз де Норпуа злегка підвів голову і в тій самій манері, до якої вдавався у своїх найуспішніших дипломатичних виступах — хоча цього разу з більшою одва-гою і меншою лаконічністю — лагідно запитав: «А чому ніхто не згадав імени пана Джолітті?» На цьому слові полуда спала з очей принца Фоджі; в його вухах залунала музика сфер небесних. Після цього маркіз де Норпуа одразу заговорив про всяку всячину, уже не боячись зчиняти галас, — так, коли змовкає звучання останньої ноти чудової Бахової арії, ми вже не соромимося розмовляти голосно і піти до гардеробу по пальто. Він навіть підсилив контраст, попросивши принца засвідчити його пошану їхнім Величностям королю і королеві, коли він матиме нагоду бути в них. Це була прощальна фраза, відповідник тієї, яку вигукують по закінченні концерту: «Візник Оґюст з вулиці Беллуа!» Яке враження склалося в принца Фоджі, невідомо. Безперечно, він був у захваті, почувши такий шедевр: «А пан Джолітті, невже ніхто не згадав його імени?» Маркіз де Норпуа, в якого вік пригасив або розладнав найвищу владу розуму, зате в міру старіння вдосконалював «бравурні арії», подібно як декотрі співаки на схилку життя, підупавши під кожним іншим поглядом, аж до останнього дня досягають у камерній музиці абсолютної віртуозносте, якої доти не мали.

Хай би там як, але принц Фоджі, який збирався провести у Венеції два тижні, того ж дня вернувся до Рима і скоро удостоївся аудієнції короля у справі маєтків, якими принц, — як ми про це вже згадували, — володів у Сицілії. Кабінет животів довше, ніж сподівалися. Після його падіння монарх провів консультацію з багатьма державними мужами, вирішуючи, кому довірити місію створення нового кабінету. Відтак він викликав пана Джолітті, і той зголосився. Через три місяці одна газета розповіла про розмову між принцем Фоджі і маркізом де Норпуа. Розмова передавалася так само, як у нас, тільки слова: «маркіз де Норпуа лагідно спитав» були замінені іншими: «сказав з лагідним і чарівним усміхом, відомим багатьом». Колишній посол визнав, що слово «лагідно» мало для дипломата досить вибухової сили і що подане вище доповнення було, принаймні, невчасне. Він зажадав на набережній д’Орсе офіційного спростування, але набережній д’Орсе мороки і так вистачало. І справді, як тільки стала відома ця розмова, пан Баррера кілька разів за годину телеграфував до Парижа, нарікаючи, що в Квіриналі працює неофіційний посол, і доно-сячи, яке назадоволення викликав цей факт у цілій Европі. Нічого він не викликав, але різні посли були надто ґречні, щоб завдати брехню панові Баррері, коли той їм казав про загальне обурення. Пан Баррера, чуючи тільки самого себе, сприймав їхнє ввічливе мовчання за підтримку. Він одразу телеграфував до Парижа: «Провів годинну розмову з маркізом Вісконті-Веностою тощо». Його секретарі стояли на вухах.

Але маркіз де Норпуа мав у своєму розпорядженні одну дуже стару французьку газету, яка зробила йому велику послугу 1870 року, коли він представляв Францію в одній з німецьких земель. Ця газета відзначалася дуже старанним стилем статей, особливо передовиць. Але вона була в сто разів цікавішою, коли передовиця (в ті далекі часи її називали провідною, а сьогодні, хтозна чому, редакційною статтею) вражала неоковирністю, роїлася від численних повторів. Кожен тоді з хвилюванням відчував, що стаття ця «інспірована». Може, маркізом де Норпуа, може, якимось іншим великим у цю хвилину цабе. Аби читач точніше уявляв собі подальші італійські події, покажемо, як маркіз де Норпуа використав свою газету 1870 року, даремно, скаже хтось, якщо війна і так вибухнула; дуже ефективно, думав маркіз де Норпуа, палкий прихильник аксіоми, що громадську думку треба готувати. Його статті, де кожне слово було виважене, нагадували ті оптимістичні бюлетені, після оприлюднення яких хворий помирає. Наприклад, напередодні оголошення війни 1870 року, коли мобілізація була майже завершена, маркіз де Норпуа (сам залишаючись, звісно, в тіні) визнав за необхідне послати тій славній газетці ось таку вступну статтю:

«В авторитетних колах, здається, переважає погляд, що від учорашнього дня, ближче до вечора, становище, не набираючи, певна річ, тривожного характеру, могло б давати привід для того, аби вважати його за серйозне, ба навіть, деякими сторонами, за таке, що заслуговує на твердження, що воно вступило в критичну фазу. Пан маркіз де Норпуа мав провести з прусським міністром низку розмов, метою яких було б обговорення в дусі примиренської рішучости і в спосіб найконкретніший різних причин нинішнього тертя. Досі, на час заслання номера до друку ми, на жаль, не отримали повідомлення, чи їхнім Ексцеленціям удалося досягнути порозуміння щодо формули, яка могла б слугувати підставою для дипломатичних кроків.

В останню хвилину. В добре поінформованих колах викликала задоволення звістка про те, що у французько-прусських взаєминах настала, як здається, легка розрядка. Особливе значення мало б те, що маркіз де Норпуа спіткав на Унтер ден Лінден англійського посла, з яким він розмовляв близько двадцяти хвилин. Цю новину можна вважати підбадьорливою».

(Після слова «підбадьорлива» був доданий у дужках відповідник німецькою мовою: befriedigend.) Назавтра у редакційній статті можна було прочитати: «Попри весь гнучкий розум маркіза де Норпуа, якому всі віддають належне за його вмілу й невтомну оборону інтересів Франції, здається, розрив дипломатичних стосунків майже неминучий».

Газета не могла собі відмовити, щоб не доповнити передо-вицю кількома коментарями, надісланими, певна річ, маркізом де Норпуа. Читач, мабуть, помітив, що улюбленою граматичною формою посла в дипломатичній літературі був спосіб умовний., («Особливе значення мало б те» замість «приписується тому».) Але теперішній час прямого способу, не у звичному значенні, а в значенні давнього оптативу чи бажаного способу, був не менш дорогий для маркіза де Норпуа. Коментар, що супроводжував передовицю, звучав так:

«Ніколи суспільство не виявляло такого чудового спокою. (Маркіз де Норпуа хотів би, щоб ця фраза відповідала правді, але боявся, що все було навпаки.) Втомлене даремним хвилюванням, воно з почуттям вдоволення довідалося про те, що уряд Його Величности уживає всіх заходів, необхідних у цьому випадку з огляду на дальші події. Суспільство нічого більшого й не бажає (оптатив). Його холоднокровність є вже заповіддю тріумфу. Можемо додати ще одну новину, здатну заспокоїти громадську думку, якби виникла така потреба. Подейкують, що маркіз де Норпуа, який за станом здоров’я давно збирався поїхати до Парижа підлікуватися, покинув Берлін, вважаючи, що його перебування у прусській столиці вже недоцільне. В останню хвилину: Його Імператорська Величність покинув сьогодні Комп’єнь і прибув до Парижа, де провів конференцію з маркізом де Норпуа, військовим міністром і маршалом Базеном, якого громадська думка наділяє особливою довірою. Його Цісарська Мосць скасував раут, який збирався влаштувати на честь своєї шваґерки, дукині Альби. Ця постанова, щойно її оголосили, справила на всіх особливо радісне враження. Імператор провів огляд війська, захват вояків важко описати. Деякі загони, в ході загальної мобілізації, за наказом авґустійших осіб по прибутті до Парижа, готові на всяк випадок вирушити в напрямку Рейна».

Іноді, вертаючись надвечір до готелю, я відчував, що старосвітська Альбертина, невидима навіть для моїх очей, була замкнена в мені, ніби в piombi[8] якоїсь внутрішньої Венеції, і лише чиста випадковість зрушувала тугу накривку і дозволяла зазирнути в ту минувшину.

Одного вечора, наприклад, лист, отриманий від мого біржового маклера, відчинив мені двері в’язниці, де Альбертина жила в мені, але так далеко, так глибоко, що вже стала мені неприступна. Після її смерті я перестав спекулювати на біржі, а грав я раніше тому, аби заробити гроші на неї. Отож час плинув; мудрі засади попередньої доби спростували нові засади, подібно до того, як це сталося з паном Тьєром, який говорив, що залізниця ніколи не приживеться; і саме акції, про які маркіз де Норпуа колись нам сказав: «Звичайно, прибуток від них не дуже високий, але принаймні капітал ніколи не знеціниться», переважно впали найнижче. Уже за самі англійські консолідовані цінні папери та нафтопереробні Сей довелося платити біржовим маклерам різницю таку значну — водночас відсоток і репорт, — що я нараз вирішив продати все, і тут з'ясувалося, що в мене залишилася заледве п'ята частина того, що я успадкував по моїй бабусі і посідав ще за часів Аль-бертини. Звістка про це дійшла до Комбре, і решта моєї рідні, а також давні знайомі, знаючи, що я водився з маркізом де Сен-Лу і з Ґермантами, казали: «Ось до чого доводить манія величі». Всі ці люди дуже здивувалися б, якби знали, що я спекулював ради молодої дівчини з середовища такого скромного, як те, з якого вийшла Альбертина, майже протегована колишнім учителем музики моєї бабусі, Вентейлем. Зрештою, в Комбре, де кожен згідно з тим, що знали про його прибутки, раз і на все життя був зарахований до певної верстви, як до індуської касти, не уявляли, яка вольниця панувала у світі Ґер-мантів, де на статки зовсім не зважали, де безгрішшя могло вважатися чимось неприємним, але не ганебним, і на світське становище впливало не більше, ніж хвороба шлунка. Ком-брейці безперечно гадали, що Сен-Лу і дук Ґермантський — це зубожілі аристократи, із закладеними і перезаклад єни ми замками, що я позичав їм гроші — тоді як насправді, якби я розорився, вони перші запропонували б мені допомогу, якої я не прийняв би. Що ж до мого відносного зубожіння, то я побивався тим більше, що мої венецькі зацікавлення зосередилися на одній молодій продавачці виробів зі скла. Вона мала шкіру кольору трояндової пелюстки, що надавав її гарним очам цілої гами оранжевих тонів і будив у мені таку нездоланну потребу бачити її щодня, що я, збираючись скоро з матір’ю покинути Венецію, вирішив спробувати, чи не можна її влаштувати в Парижі, аби тільки нам не розлучатися. Краса її сімнадцяти літ була така шляхетна, така промениста, що не купити цієї роботи справжнього Тиціана був би гріх. Але чи ж вистачить тих решток мого маєтку, аби схилити її покинути рідний край і оселитися в Парижі ради мене одного? Коли я дочитав листа від біржового маклера, фраза, в якій він мені заявив: «Я подбаю про ваші контанго», нагадала мені слова бальбецької лазниці, коли Еме спитав про Альбертину, вона, висловлюючись майже з ідентичним професійним лицемірством, відповіла: «Це я про неї дбала». Ці слова, які мені зроду не спадали на думку, відкрили мені тепер в’язницю, наче Сезам. Проте за хвилю важка брама знов закрила замуровану

— щодо якої я не був винний за те, що не хотів з’єднатися з нею, якщо я не міг уже навіть уявити собі, пригадати її, — адже люди існують для нас лише завдяки уявленню, яке ми про них маємо, — але саме в цю хвилину вона стала для мене ще зворушливіша через занедбання, про яке сама вона не відала, і на частку секунду я відчув тугу за часами, уже давно минулими, коли вдень і вночі мене мучила пам’ять про неї. Іншим разом, у церкві Сан Джорджо дей Сквявоні, орел, зображений біля одного з апостолів, так само стилізований, пробудив у мені спомин і майже такий самий біль, викликаний двома перстнями, на схожість яких звернула мою увагу Франсуаза і про які я так і не дізнався, хто їх їй подарував. Але одного вечора мені здалося, що моєму коханню випало відродитися. Коли наша гондола прибилася до готельних сходів, портьє вручив мені телеграму, яку посильний приносив мені уже тричі, бо прізвище адресата було перекручене (попри спотворення, допущені італійськими телеграфістами, я зрозумів, що то моє прізвище), і просили підтвердити письмово, що телеграма справді на моє ім’я. Опинишивсь у номері, я розгорнув телеграму, і, хоча на превелику силу, але розібрав: «ДРУЖЕ МІЙ, ВИ ДУМАЛИ, ЩО Я ПОМЕРЛА — БА НІ, ДАРУЙТЕ, Я ЖИ-ВА-ЖИВІСІНЬКА. МЕНІ Б ХОТІЛОСЯ ПОБАЧИТИСЯ З ВАМИ, ПОБАЛАКАТИ ПРО НАШЕ ВЕСІЛЛЯ. КОЛИ ВИ ПОВЕРНЕТЕСЬ? ЩИРО ВАША АЛЬБЕРТИНА».