Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Замовкни, Енді. — Тіан говорив спокійно, проте крізь міцно стиснуті зуби.

— Сей, — погодився робот і, на щастя, замовк.

Тіан підійшов до сестри, що волала на всі заставки, обійняв її, відчувши міцний (проте не такий уже й неприємний) запах поту. Страхом від неї не тхнуло, лише працею і покірністю. Він зітхнув і погладив її по руці, що відчутно тремтіла.

— Ну годі ревти, велике зарюмсане стерво, — мовив він. Попри грубість слів, тон був доволі лагідним, а реагувала Тія саме на тон. Потроху вона почала вгамовуватись. Стегном вона, на цілий фут вища за нього, впиралася Тіанові в місце під грудною кліткою, і будь-який незнайомець, що нагодився б тієї миті неподалік, міг би почудуватися з цієї парочки, такої схожої зовні й страшенно не подібної за зростом. Втім, зовнішня подібність якраз не дивувала: Тіан і Тія були двійнятами.

Щоб заспокоїти сестру, він вдався до двох засобів: пестощів і лайки (відколи вона повернулася зі сходу рунтом, ці способи вираження почуттів стали для Тіана Джефордса практично невіддільними), — і нарешті її ридання стихли. А коли в небі, кружляючи й скрикуючи дурним голосом, пролетіла вівсянка, Тій розсміялася й показала на неї пальцем.

Тіан відчув, що в нього всередині здіймається хвиля якогось відчуття, настільки не властивого його натурі, що він його навіть не впізнав.

— Це неправильно, — пробурмотів він. — Ні, неправильно. Клянуся Людиною-Ісусом і всіма богами. — Він подивився на схід, туди, де потопали у пітьмі пагорби. Та темінь небес скидалася на хмари, проте Тіан знав, що це не так. Там лежав Край грому.

— Те, що вони з нами роблять, неправильно.

— Ви впевнені, що не хочете почути свій гороскоп, сей? Я бачу яскраві монети й прекрасну чорну даму.

— Чорним дамам доведеться обійтися без мене, — сказав Тіан і заходився знімати ярмо з сестриних широких плечей. — я одружений, ти ж знаєш.

— У багатьох одружених чоловіків є дівчатка на стороні, — зауважив Енді. Майже самовдоволено, як здалося Тіанові.

— Тільки не в тих, хто кохає своїх дружин. — Тіан закинув на плечі хомут (виготовлений власноруч, адже упряжі для людських істот у хлівах для худоби не знайшлося) і повернув у бік домівки. — Та й взагалі, це забава не для фермерів. Покажи мені селянина, який може дозволити собі мати коханку, і я поцілую тебе в блискучу дупу. Гайда, Тіє. На сьогодні все.

— Додому? — спитала вона.

— Так.

— Обід? — Вона з надією поглянула на нього каламутними очима. — Бульба? — Пауза. — Підливка?

— Авжеж, — сказав Тіан. — Чорт забирай, чом би й ні?

Радісно заверещавши, Тія щодуху рвонула в бік будинку.

Спостерігаючи за тим, як вона біжить, Тіан мимохіть відчував якийсь благоговійний трепет. Як казав їхній батько незадовго до смерті: «Дурна вона чи розумна, але так жваво бігати не кожна туша зможе».

Тіан повільно побрів слідом за нею, низько опустивши голову й видивляючись ями, котрі його сестра оминала, навіть не дивлячись під ноги, неначе якась глибинна інтуїція намалювала їй карту розташування ям. Дивне відчуття у нього всередині дедалі дужчало. Тіан знав, що таке гнів, — будь-який фермер, у якого від молочної хвороби здихали корови чи літній град побивав сходи кукурудзи, був з ним обізнаний, — але нове відчуття здавалося глибшим. То була лють. Опустивши голову й стиснувши кулаки, він повільно брів додому. І не знав, що Енді йде за ним назирці, аж поки робот не сказав:

— Є ще одна новина, сей. На північному заході від села Шляхом Променя простують незнайомці з Зовнішнього світу…