Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

Він спробував переконати себе, що це лише стареча параноя, але теж відчув, як його пробирає мороз.

— Нахилися ближче, — промимрив дідо. І коли Едді виконав наказ: — Єдиний, кому я розповідав, був мій син Люк… Тіанів батько. То було багато років по тому. Він сказав, щоб я нікому про це ні пари з вуст. А я йому: «Але, Люкі, що як це поможе? Поможе, коли вони прийдуть наступного разу?»

Дідові губи ледь ворушилися, але його сильний акцент майже зник, тож Едді чудово розумів кожне слово.

— І він сказав: «Тату, якщо ви думали, що це поможе, чого ж досі мовчали?» А я нічого не зміг йому відповісти, юначе, бо щось підказувало мені тримати рота на замку. Та й що б це дало? Що б це змінило?

— Я не знаю, — чесно відповів Едді. Їхні обличчя майже дотикалися. Едді відчував у диханні старого запахи яловичини й підливки. — Звідки мені знати, якщо ви так і не розповіли, що побачили?

— «Червоний король завжди знаходить своїх посіпак, — сказав мій хлопчик. — Ліпше, щоб ніхто й ніколи не взнав, що ви там були і що ви там бачили, інакше вони пронюхають про це, еге ж, навіть у Краї грому». А бачив я жахливе, юначе.

Шаленіючи від нетерплячки, Едді, проте, вирішив, що краще не підганяти старого.

— Що то було, діду?

— Я бачив таке, шо Люк і не повірив мені до кінця, що я таке бачив. Він подумав, що його батько понавигадував собі різних небилиць про те, як він убивав Вовків, щоб бути героєм. Та навіть дурник би допетрав, що коби я понавидумував, то казав би, шо то я вбив Вовка, а не Дулінова жінка.

Логічно, подумав Едді, але дідо прозоро натякає, що привласнював лаври собі частіше, ніж колись давно, як інколи казав Роланд. І мимохіть усміхнувся.

— Люкі боявся, що хтось почує мою розповідь і повірить. І що вона дійде до Вовків, і я пропаду ні за цапову душу через свої брехні. Які на ділі були правдою. — Він благально подивився на Едді своїми сльозливими старечими очима, силкуючись розгледіти в темряві його обличчя. — Але ж ти мені віриш?

Едді кивнув.

— Я знаю, що ви кажете правду. Але хто… — Едді помовчав. «Хто міг на вас настукати?» — крутилося в нього на язиці, але дід міг і не зрозуміти. — Але хто міг вас видати? Кого ви підозрювали?

Дід роздивлявся сутінкове подвір'я, потім наче хотів щось сказати, але передумав.

— Розкажіть, — наполягав Едді. — Скажіть, що ви…

Велика суха рука, дрижача від старості, але досі напрочуд сильна, обхопила його шию й притягнула ближче. Колючі вусі залоскотали вухо Едді, від чого він здригнувся всім тілом і по шкірі побігли мурашки.

Догоріли останні промені дня, на Калью спустилася ніч, і дідо прошепотів дев'ятнадцять слів.

Очі Едді Діна зробилися круглими. Першою думкою було те, що тепер принаймні все ясно з кіньми — сірими кіньми. Друга думка: «Авжеж. Це ж логічно. Ми мали б самі здогадатися».

Вимовивши дев'ятнадцяте слово, дідо замовк. Рука, що стискала потилицю Едді, опустилася на коліна. Едді повернувся до нього обличчям.

— Правда?