Розділ «19    99 ВІДТВОРЕННЯ ВІДКРИТТЯ СПОКУТА ПОНОВЛЕННЯ»

Якщо після смерті щось є. Всією душею і всім розумом Пімлі відкидав цю думку, але він був би брехуном, якби не визнав (хай навіть і перед самим собою), що вона часом тривожила його серед ночі, в найтемнішу годину. Але від таких думок рятували снодійні пігулки. І, авжеж, Бог. Він вірив у те, що все суще слугує Божій волі, навіть сама Вежа.

Хай там як, Пімлі підтвердив, що баскетболісти (принаймні американські) отримують усе тільки найкраще, та й дівки дають їм більше, ніж чортовому туалетному сидінню. З цієї останньої ремарки Фінлі реготав довго, поки з кутиків його навдивовижу невиразних очей не потекли червонясті сльози.

— А найкраще, — вів далі Пімлі, — от що: за стандартами НБА, грати ти можеш мало не довіку. Приміром, в моїй країні найбільше цінували гравця (хоч я й ніколи не бачив його у грі; він з’явився вже після мене), якого звали Майкл Джордан, і…

— Якби він був тахіном, то яким? — перебив його Фінлі. В цю гру вони бавилися досить часто, особливо трохи перебравши з випивкою.

— Горностаєм, я думаю, і збіса привабливим зовні, — відповів Пімлі, й нотки здивування, що прозвучали в його голосі, викликали у Фінлі черговий напад реготу. І знову він так довго сміявся, поки з очей не порснули сльози.

— Але, — провадив Пімлі, — його кар’єра скінчилася за п’ятнадцять років, і це включно з виходом на пенсію і одним-двома поверненнями у баскетбол. А скільки років ти, Фін, зміг би грати в гру, де тобі нічого робити, крім як цілу годину чи десь так гасати туди-сюди майданчиком?

Фінлі О’Теґо, якому вже було більше від трьохсот років, знизав плечима і махнув рукою в бік горизонту. Дела. Незліченну кількість років.

А чи давно стояв Блакитний Рай (Девар-Тої для новачків, Алгул Сьєнто для тахінів і Родів), чи давно існувала ця в’язниця? Теж дела. Та якщо Фінлі мав рацію (а серце підказувало Пімлі, що Фінлі майже напевне не помилявся), тоді це «дела» майже скінчилося. І що він, колись-то Пол Прентис із Равея, штат Нью-Джерсі, а тепер Пімлі Прентис із Алгул Сьєнто, міг зробити?

Свою роботу, от що.

Свою хірову роботу.

— Отже, — мовив Пімлі, вмощуючись у крісло з підголовником біля вікна, — ти знайшов робота-ремонтника. Де?

— Поблизу того місця, де дев’яносто сьома колія виходить з сортувального вузла, — сказав Фінлі. — Та колія й досі під напругою, на ній є те, що ви називаєте «третьою рейкою». Це все пояснює. І тут, після нашого виїзду, дзвоните ви й кажете, що сигнал тривоги спрацював удруге.

— Так. І ви знайшли…

— Нічого, — похитав головою Фінлі. — Цього разу нічого. Певно, то був якийсь збій, може, навіть від першого сигналу. — Він знизав плечима, вклавши у цей жест усе, що вони обидва знали: світ котиться до дідька. І що ближче до кінця, то швидше.

— Але ви з хлопцями добре все обдивилися?

— Атож. Непроханих гостей не було.

Але для них обох непрохані гості зводилися до людей, тахінів, кан-тої чи роботів. Нікому з пошукового загону Фінлі не спало на думку підвести погляд. Та навіть якби й спало, роздивитися Мордреда вони б не змогли: павук, що вже був завбільшки з невеликого пса, причаївся у глибокій темряві, що панувала під дахом станції, погойдуючись у маленькому гамаку щойно сплетеної павутини.

— І знову перевіряти телеметрію ти збираєшся через другий сигнал?

— Через це також, — відповів Фінлі. — Але здебільшого тому, що мене це все насторожує. — Це слівце він викопав у одному з багатьох детективів іншого світу (вони його просто зачаровували) і тулив тепер за кожної нагоди.

— Що саме тебе насторожує?