Розділ «19    99 ВІДТВОРЕННЯ ВІДКРИТТЯ СПОКУТА ПОНОВЛЕННЯ»

— Бухло? Наркота? — спитав Едді.

— Випивка в обмежених кількостях, — відповів Тед. — Якщо вас, наприклад, цікавить енологія, то щоразу під час їди ви смакуватимете дивовижні відчуття.

— А що таке енологія? — спитав Джейк.

— Наука про вина для снобів, котику, — пояснила йому Сюзанна.

— Якщо ви потрапляєте до Блакитного Раю, маючи якусь залежність, — провадив Дінкі, — вас від неї позбавлять. По-доброму. Один чи двоє хлопців виявилися особливо твердими горішками в цьому сенсі… — Його погляд на мить зустрівся з Тедовим. Той знизав плечима й кивнув. — Вони просто зникли.

— Насправді ниці люди більше не набирають Руйначів, — сказав Тед. — Для завершення своєї роботи їм вистачить і тих, що вже є.

— Скільки їх? — спитав Роланд.

— Близько трьохсот, — відповів Дінкі.

— Триста сім, — уточнив Тед. — Ми розквартировані в п’яти гуртожитках, хоча це не зовсім відповідне слово. У нас є власні помешкання, й контактувати з колегами-Руйначами ми можемо рівно стільки, скільки забажаємо.

— І ви розумієте, що ви робите? — спитала Сюзанна.

— Так. Хоча більшість не надто багато про це думає.

— Не розумію, чому вони не піднімуть повстання.

— Яке ваше «коли», мем? — спитав у неї Дінкі.

— Моє… — Та потім вона зрозуміла, про що йому йдеться. — Тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий.

Він зітхнув і похитав головою.

— Тоді ви нічого не знаєте про Джима Джонса і його «Народний храм». Легше було б пояснити, якби ви знали. Цей проповідник Ісуса з Сан-Франциско заснував у Гаяні поселення для своєї релігійної секти, і там близько тисячі людей наклали на себе руки. Вони пили отруєний «кул-ейд»[45], а він стояв на ґанку і через мегафон розповідав їм історії про свою матір.

Сюзанна дивилася на нього нажаханими очима, в яких читалася недовіра: Тед же ледь приховував нетерплячку. Втім, напевно, в цій розповіді він вбачав щось важливе, бо мовчанки своєї не порушував.

— Майже тисяча, — повторив Дінкі. — Бо вони були розгублені й самотні, і думали, що Джим Джонс — їхній друг. Тому що — вдумайтеся — їм нікуди й ні до кого було повертатися. Тут те саме. Якби Руйначі об’єдналися, вони могли б своєю ментальною кувалдою засандалити Прентиса й Горностая, і всіх тахінів разом з кан-тої аж до сусідньої галактики. Натомість є лише я, Стенлі й кумир усіх, Суперруйнач, незрівнянний містер Теодор Бротіґен з Мілфорда, штат Коннектикут. Випуск Гарварду тисяча дев’ятсот двадцятого року, драмгурток, дискусійний клуб, редактор газети «Крімзон» і — авжеж! — член товариства «Фі-Бета-Гівнюків»[46].

— Ми можемо довіряти вам трьом? — запитав Роланд. Питання прозвучало оманливо недбалим тоном, мало не побіжно.

— У вас нема вибору, — сказав Тед. — Нікого іншого у вас нема. І в нас теж.