Розділ «19    99 ВІДТВОРЕННЯ ВІДКРИТТЯ СПОКУТА ПОНОВЛЕННЯ»

Час майже вийшов. Поквапся.

І наступного дня почалися її плачі.

Кущів, за якими вона могла сховатися і сходити до вітру (а також виплакати сльози, коли вже несила було їх стримувати), досі було чимало, але що далі, то рівнішою і відкритішою ставала земля. Близько полудня другого дня на цій дорозі Сюзанна побачила якісь неясні обриси й спершу прийняла їх за тінь хмари, що рухалася по землі далеко попереду. Та тільки небо від обрію до обрію було блакитне й без жодної хмарини. Аж раптом велика темна пляма змінила курс, що на поведінку хмар було нітрохи не схоже. Сюзанна перевела подих і зупинила свій маленький електричний скутер.

— Роланде! — гукнула вона. — Он там стадо буйволів, а може, й бізонів! Це напевно, як смерть і податки!

— Ти так кажеш? — запитав він, але в його голосі не вчувалося справжньої цікавості. — Колись давно ми називали їх банноками. Чимале стадо.

Патрік стояв на Хо Фат-ІІ і шалено швидко малював. Потім затиснув олівця в долоні й заходився ретушувати малюнок. Сюзанні здалося, що з-під кінчика олівця запахло курявою, яку здійняло копитами стадо. Хоча, на її погляд, він узяв на себе сміливість перемістити стадо на п’ять чи навіть десять миль ближче, ніж насправді, якщо, звичайно, зір у нього не був кращий за її власний (що насправді було цілком можливо). Хай там як, її очі пристосувалися, і вона вже й сама краще бачила тварин. Їхні великі кудлаті голови. Навіть їхні чорні очі.

— В Америці такого величезного стада не було вже майже сто років.

— Справді? — Досі нічого, крім ввічливої цікавості. — Але тут їх у достатку. Якщо маленький тет наблизиться на відстань пострілу, підстрельмо кількох. Я не проти покуштувати свіжого м’яса, бо оленина вже набридла. А ти?

Сюзаннина усмішка була промовистіша за будь-які слова. Роланд усміхнувся у відповідь. І їй знову подумалося, що скоро вони розійдуться і вона більше ніколи його не побачить, цього чоловіка, якого вважала чи то міражем, чи то демоном, аж поки не познайомилася з ним ближче, ан-тет і дан-дін. Едді помер, Джейк помер, і невдовзі вона більше не бачитиме Роланда з Ґілеаду. Чи він теж помре? А вона?

Вона підвела погляд до сліпучого сонця, щоб він не зрозумів справжньої причини її сліз, якщо їх помітить. І вони рушили далі на південний схід тих величних порожніх земель, назустріч пульсові, що чимраз посилювався, ідучи від Вежі, яка стояла на перетині всіх світів і самого часу.

Стук-стук-стук.

Комала-кам-ками, кінець мандрів не за горами.

Тієї ночі вона перша стояла на варті, а відтак розбудила Роланда опівночі.

— Я думаю, він десь там. — Вона показала на північний захід. У деталях потреби не було: там міг бути лише Мордред. Більше нікого. — Пильнуй добре.

— Пильнуватиму, — пообіцяв Роланд. — А ти, якщо почуєш постріл, прокидайся. Добре? І швидко.

— На це можеш розраховувати. — Вона лягла в сухій зимовій траві за Хо Фат-ІІ. Попервах думала, що не засне, розбурхана присутністю ворога поблизу. Але заснула.

І бачила сон.

Сон другої ночі водночас і схожий, і не схожий на сон першої. Основні складові його незмінні: Сентрал-парк, сіре небо, дрібний сніг, хор голосів (цьогоразу вони виконували пісню «Ходімо зі мною» «Дел-Вікінгів»[98]), Джейк («Я ЇЖДЖУ НА „ТАКУРО-СПІРИТ“!») та Едді (цього разу в сорочці з написом «КЛАЦ! ЦЕ ФОТОАПАРАТ „ШИННАРО“»). Едді тримає чашку гарячого шоколаду, але їй не пропонує. Вона бачить тривогу: не лише на їхніх обличчях, а у напружених поставах тіл. Це головна відмінність цього сну — вона мала щось побачити чи щось зробити, а може, те й інше разом. Вони сподівались цього від неї, але вона нічого не зробила і тепер відстає.

Їй блискає жахлива думка: а що, як вона відстає зумисне? Може, в цьому сні є щось таке, з чим їй не хочеться стикатися? А чи можливо, що Темна вежа порушує зв’язок? Авжеж, ця думка дурна: люди перед нею — лише породження її згорьованої уяви, насправді вони померли! Едді вбило кулею, Джейка збила машина; один помер у цьому світі, другий — у Наріжному, де розвага — це розвага, а що зроблено, те зроблено (інакше й бути не може, бо час там завжди біжить лише в один бік), а Стівен Кінг — їхній увінчаний лаврами поет.

А проте вона не може заперечувати, що панічний вираз на їхніх обличчях неначе промовляє: «Сьюз, ти це маєш… маєш те, що ми хочемо тобі показати. У тебе є те, що ти маєш знати. Невже ти дозволиш цьому вислизнути? Вже пробило три чверті. Пішла четверта чверть, годинничок цокає і цокатиме далі, мусить цокати, бо тайм-аутів у тебе вже не буде. Ти маєш поквапитися… поквапся…»