Розділ «19    99 ВІДТВОРЕННЯ ВІДКРИТТЯ СПОКУТА ПОНОВЛЕННЯ»

— Я знаю, — відгукнувся Роланд. З голосу відчувалося, що йому вже трохи забило дух.

Повітря досі було вологе, але замість спеки в ньому вже витала прохолода. На стінах висіли плакати, здебільшого зогнилі настільки, що їх уже годі було прочитати. На сухому відрізку стіни вона побачила афішу, що зображала чоловіка на арені, який щойно програв бій із тигром. Чоловік кричав, бо великий кіт вирвав з його черева шмат кишок, а юрба на трибунах шаленіла. Внизу йшов рядок, перекладений шістьома різними мовами. «ВІДВІДАЙТЕ ЦИРК МАКСИМА! ВАМ СПОДОБАЄТЬСЯ!»

— Господи, Роланде, — промовила Сюзанна. — Боже милий, що то були за люди?

Роланд не відповів, хоча знав відповідь: ті фолькен були божевільні.

Через кожні сто ярдів маленькі сходові марші (найдовший налічував усього десять сходинок згори донизу) заводили їх дедалі глибше у черево землі. Після того, як вони, за Сюзанниним приблизним підрахунком, пройшли чверть милі, їм трапилася зірвана з петель і розтрощена брама — схоже, по ній проїхалося щось на колесах. Тут теж лежали скелети, і було їх так багато, що Роланду довелося на них наступати, щоб пройти. Кістки не хрускотіли під ногами, але те вологе чвакання, з яким вони розпадалися, було навіть гірше за хрускіт. Від них смерділо якоюсь вологою гидотою. Більшу частину кахлів зі стін над покійниками було зірвано, а ті, які ще лишалися, були подірковані кулями. Отже, стрілянина. Сюзанна хотіла було щось про це сказати, але не встигла, бо плюскіт повторився. Цього разу їй здалося, що він пролунав трохи гучніше. І трохи ближче. Вона знову озирнулася, але нічого не побачила. Світильники, як і раніше, вимикалися по черзі на відстані п’ятдесяти ярдів.

— Роланде, не подумай, що я параноїк, але, по-моєму, за нами хтось іде.

— Я знаю.

— Хочеш, я вистрелю в темряву? Чи тарілку кину? Вона доволі лячно свистить у польоті.

— Ні.

— Чому ні?

— Можливо, поки що воно саме не знає, за ким іде. Але якщо ти вистрелиш… зрозуміє.

Реальний зміст його слів до Сюзанни дійшов не одразу: він не був упевнений, що істоту, яка їх переслідувала, можна спинити кулями чи Орізою. Або гірше: він якраз був певен, що не можна.

Вона щосили намагалася, щоб голос звучав спокійно, і, на її думку, їй це непогано вдалося.

— Як думаєш, це істота з того провалля?

— Можливо, — відповів Роланд. — Або якесь створіння прорвалося з пітьми тодешу. А тепер цить.

Стрілець рушив швидше, нарешті перейшовши на біг підтюпцем, а потім і на звичайний біг. Його здатність швидко рухатися (тепер, коли біль у стегні вже не турбував) вразила Сюзанну, але разом з тим вона чула, як важко він дихає, відчувала, як здіймається й опадає його спина — то були швидкі різкі вдихи та хрипкі видихи, більше схожі на роздратовані крики. Вона б усе віддала, аби тільки бігти зараз поряд з ним на своїх сильних ногах, які відібрав у неї Джек Морт.

Кулі під стелею пульсували швидше, і їхню пульсацію було легше роздивитися, бо ж тепер їх поменшало. На відрізках між світильниками спільна тінь Роланда і Сюзанни простягалася далеко вперед, а потім, у міру наближення до наступної лампи, помалу скорочувалася. Повітря вже було значно холодніше, керамічне покриття підлоги стало менш рівним, подекуди в ньому траплялися тріщини, й цілі шматки кераміки хтось повідкидав під стіни, залишивши пастки для необережних. Юк легко їх оминав, і поки що Роланду це теж вдавалося.

Щойно вона зібралася сказати стрільцеві, що переслідувача вже певний час не було чутно, як істота позаду зробила великий рвучкий вдих. Сюзанна відчула, як повітря довкола неї змінює напрямок руху, відчула, як її тугі кучері шалено стрибають, бо повітря всмоктувало назад. Пролунав гучний плюскіт, і Сюзанна так злякалася, що готова була закричати. Хай би що їх переслідувало, істота була велика.

Ні, не так.

Велетенська.