Розділ «19    99 ВІДТВОРЕННЯ ВІДКРИТТЯ СПОКУТА ПОНОВЛЕННЯ»

— Пацани, холодильника не чіпайте, — наказує Браян Сміт собакам, суворо дивлячись на них у дзеркало. Цього разу мінівен, який на швидкості п’ятдесят миль за годину піднімається на схил, заносить не до узбіччя, а через розподільчу лінію на зустрічну смугу. На щастя (чи на нещастя, все залежить від вашої точки зору), назустріч ніхто не їде. Ніхто не кладе край просуванню Браяна Сміта на північ. — Забудьте про гамбургер, то буде моя вечеря. — Останнє слово він розтягує, як це зробив би Джон Каллем, але обличчя в хлопця, який дивиться у дзеркало на собак, — як у Шимі Руїса. Він майже викапаний Шимі.

Шимі міг би бути близнюком Браяна з одного приплоду.

Тепер Айрін Тасенбаум упевненіше вела вантажівку, незважаючи на механічну коробку передач. Шкодувала хіба що про те, що за чверть милі їй потрібно буде повернути праворуч, бо для цього доведеться знову натискати педаль зчеплення, цього разу для того, щоб перемкнутися на нижчу передачу. Але вони наближалися до Черепахової алеї, а саме туди хотіли потрапити ці хлопці.

Нахожі! Так вони сказали, і вона їм повірила, але хто ще міг повірити? Можливо, Чіп Макевой, а ще точно преподобний Пітерсон з тієї божевільної церкви нахожих у Стоунгем-корнерз, а ще хто? Її чоловік, наприклад? Ні. Нізащо. Девід Тасенбаум не вірив у існування того, що не можна увіковічнити на мікрочіпі. Вона подумала (і вже не вперше за останній час), чи в сорок сім ще не пізно розлучитись.

Айрін перемкнулась на другу передачу без особливого скреготу механізмів, але потім, коли звертала з автостради, довелося перейти на першу, і саме тоді двигун старого дурного пікапа став чхати й кашляти. Вона думала, що котрийсь із її пасажирів глибокодумно висловиться з цього приводу (може, хлопцевий собака-мутант навіть знову скаже «бля»), але чоловік на пасажирському сидінні лише промовив:

— Тут усе не так, як раніше.

— А давно ви тут були? — поцікавилась Айрін Тасенбаум. Вона вагалася, чи не перемкнутись на другу, але вирішила: нехай уже залишається як є. «Не ремонтуй того, що не поламалося», — любив повторювати Девід.

— Давно, — визнав чоловік. Айрін крадькома розглядала його всю дорогу. Було в ньому щось дивне й екзотичне… а надто в очах. Складалося враження, що їм довелося бачити таке, про що вона могла лише мріяти.

«Припини, — наказала вона собі. — Може, він всього-навсього аптечний наркоман з далекого Портсмута, що в Нью-Гемпширі».

Але в цьому вона якось сумнівалась. Хлопець вкупі зі своїм собакою-покручем теж був дивний, але далеко їм було до чоловіка зі змарнілим обличчям і блакитними очима, під поглядом яких ставало незатишно.

— Едді казав, що ця вулиця іде петлею, — озвався хлопець. — Може, того разу ви бачили її з протилежного кінця?

Поміркувавши над цим, чоловік кивнув.

— Протилежний кінець — з боку Бриджтона? — спитав він у Айрін.

— Так, авжеж.

Чоловік з дивними блакитними очима кивнув.

— Ми їдемо до будинку письменника.

— «Кара Сміхотуха», — миттю озвалася вона. — Дуже гарний будинок. Я бачила його з озера, але не знаю, яка під’їзна дорога…

— Номер дев’ятнадцять, — сказав чоловік. Вони саме проїжджали дорогу під номером 27. З цього кінця Черепахової алеї номери мусили йти на спад, а не зростати.

— А що вам від нього потрібно, даруйте за нахабство?

Відповів їй хлопець.