Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Принц відкинув назад довгі пасма волосся. За паском він мав три ножі. Шпільманам заборонялося носити зброю, навіть тому, кого вони називали своїм ватажком, та чому вони мали дотримуватися законів, які їх не захищають? «Він уцілить в око метелика», — так казали про Принцову влучність у киданні ножа. Саме так, як колись написав Феноліо.

— Як би не виглядав той, хто втілює у вчинках мої пісні, п'ю за його здоров'я. Нехай Змієголов пошукає чоловіка, котрого я змалював. Він його ніколи не знайде! — Феноліо підняв кухля, пропонуючи товариству цокнутися. Він почувався чудово, мов захмелілий, і, безсумнівно, не від гидкого вина.

«Поглянь-но, і хто б казав, Феноліо? — розмірковував він. — Ти щось пишеш, а воно відбувається! І навіть без читця…»

Та Здоровань зіпсував йому настрій.

— Якщо чесно, Чорнильний ткачу, мені не до тостів, — буркнув він. — Кажуть, Змієголов наразі платить дзвінким сріблом за язик кожного шпільмана, котрий співає про нього глузливих пісень. Він ніби вже має цілу колекцію.

— Язик? — Феноліо мимоволі намацав свого язика. — Невже й мої пісні підпадають під такі?

Ніхто не відповів. Чоловіки мовчали. Із шатра позаду них долинав жіночий спів — колискова, така спокійна й чарівна, ніби походила зовсім з іншого світу, зі світу, про який можна було лише мріяти.

— Я раз у раз повторюю моїм підданим: не наближайтеся до Сутінкового замку! — Принц підніс до ведмежої пащі шматок м'яса, з якого скрапував жир, витер ножа об штани й засунув його назад за пасок. — Кажу їм, що ми для Змієголова — воронячий корм, падаль! Та відтоді, як Тлустий князь замість розваг надає перевагу сльозам, усі вони з порожніми кишенями та шлунками. Що, звісно, жене їх на інший бік хащі. Там чимало багатих торгівців.

Хай йому грець! Феноліо розтирав хворі коліна. Куди подівся його гарний настрій? Розвіявся, як аромат розтоптаної квітки. Він зажурено ковтнув медового вина. Знову до нього підійшли діти, зажадавши оповідки, — та Феноліо відправив їх геть. Йому ніщо не йшло на думку, коли він мав кепський настрій.

— Ось що, — мовив Принц. — Здоровань сьогодні у хащі натрапив на дівчинку та хлопчика. Вони розповіли дивну історію: нібито Баста, Каприкорнів зарізяка, повернувся чи ось-ось з'явиться, а вони тут, щоб застерегти мого давнього друга — Вогнерукого. Ти вже, звісно, чув про нього?

— Е-е-е… — Феноліо з несподіванки поперхнувся вином. — Вогнерукий? Так, звісно, вогнедув.

— Найліпший з усіх, які лиш були. — Принц спрямував блискавичний погляд на Ворона, та той саме показував цирульнику запаленого зуба. — Його вважали мертвим, — тихо вів далі Принц. — Понад десять років від нього не було ні слуху ні духу. Тисячі історій оповідають про те, як і де він помер, на щастя, здається, все це вигадки. Але дівчинка й хлопчик шукають не лише Вогнерукого. Дівчинка запитувала також про старого поета з обличчям черепахи. Часом не про тебе?

Феноліо не підібрав потрібних слів у відповідь. Принц узяв його за руку й допоміг підвестись.

— Ходімо зі мною! — сказав він, а позаду них ведмідь, рохкаючи, звівся на лапи. — Обоє дітей мало не померли з голоду, щось розповідали про те, як були у непрохідній хащі. Жінки їх саме годують.

Дівчинка й хлопчик… Вогнерукий… Думки Феноліо переверталися в голові, та, на жаль, після двох кухлів вина він геть сп'янів.

Під липою на межі табору, на траві, сиділо кільканадцятеро дітлахів. Дві жінки розливали їм суп. Діти жадібно сьорбали рідкий бульйон з дерев'яних мисок, які їм ткнули у замащені руки.

— Поглянь-но, скількох вони знову поназбирали! — прошепотів Принц до Феноліо. — Ми ще всі помремо з голоду через чуйність наших жінок.

Феноліо лише кивнув, розглядаючи худорляві обличчя. Він знав, як часто Принц сам підбирав голодних дітей. Якщо вони виявлялися хоч трохи здібними до жонглювання, стояння на голові чи виконання інших трюків, які б викликали у людей усмішку на обличчі та витягували кілька монет із їхніх кишень, то строкатий люд приймав їх до себе, вони кочували з ним від базару до базару, з місця на місце.

— Ось вони. — Принц показав на обидві голівки, що надто низько схилилися над мисками. Дівчинка підвела голову, коли Феноліо підійшов до неї, неначе він покликав її на ім'я. Вона здивовано подивилась на нього — і впустила ложку.

Меґі!