Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Нещастя? — сказав він, і по його голосу було чути, що ніхто не мусить розказувати йому, що таке нещастя. — Дурниці. Хлопець приносить мені щастя. Крім того, він досить добрий вогнедув. Він іде зі мною. І ось це також. — Перш ніж Орфей зрозумів, про що йшлося, Вогнерукий схопив книжку, яку Сироголовий поклав біля себе на паркан. — Вона ж тобі більше не потрібна, і я спатиму набагато спокійніше, якщо вона буде в мене.

— Але… — Орфей розгублено подивився на Вогнерукого. — Я ж тобі казав, це моя улюблена книжка! Я дуже хотів би залишити її собі.

— Я теж, — відповів Вогнерукий і простягнув книжку Фаридові. — Ось. Пильнуй.

Фарид притиснув книжку до грудей і кивнув.

— Ґвін, — сказав він, — нам ще треба покликати Ґвіна. — Та коли Фарид витягнув шматочок сухого хліба з кишені і хотів було покликати Ґвіна, Вогнерукий затиснув йому рота рукою.

— Ґвін залишається тут! — Якби Вогнерукий сказав, що хоче залишити тут свою праву руку, Фарид дивився б на нього з такою ж недовірою. — Чого ти на мене так дивишся? Ми зловимо собі іншу куницю, якусь, яка менше кусається.

— Принаймні ти розсудливий, — сказав Орфей.

Про що це він каже?

Та Вогнерукий уникнув питального Фаридового погляду.

— Годі вже, починай читати! — гримнув він на Орфея. — Чи нам ще стовбичити тут аж до сходу сонця?

Орфей подивився, наче хотів щось сказати. Відтак кахикнув.

— Так, — сказав він, — так, ти маєш рацію. Десять років у чужій оповідці — це довго. Читаймо.

Слова.

Слова наповнили ніч запахом невидимих квітів. Слова, сплетені на замовлення, виловлені з книжки, в яку Фарид міцно вхопився, слова, нанизані одне на одного блідими, як тісто, Орфеєвими руками, слова, щоб створити новий зміст. Вони розповідали про інший світ, сповнений чудес і жахів. Фарид вслухався і забував про час. Він уже навіть не відчував, що час узагалі існує. Існував лише Орфеїв голос, що геть не пасував до рота, з якого долинав. Голос стирав вулицю з ямами і убогі будинки, ліхтарі, паркан, на якому сидів Орфей, навіть місяць над чорними деревами. Повітря запахло чимось невідомим і солодким…

«Він може, — думав Фарид, — він справді це може, а голос Орфея робить мене сліпим та глухим до всього, що не створене з літер».

Коли Сироголовий замовк, Фарид збентежено озирнувся, запаморочений від милозвучності тексту. Чому будинки і ліхтарі, заржавілі від вітру та дощу, ще тут? І Орфей, і його собацюра?

Не було лише Вогнерукого.

Фарид стояв на тій же безлюдній вулиці. Не в тому світі.

Фальшиве золото

Бо тепер не було сумніву, що той лиходій продав душу дияволові, а встрявати в діла нечистої сили — неминуча загибель.