Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Розкішний, правда? — запитав він. — Я придбав його сьогодні вранці, ти ще спала. Це берил, камінь для читання. Його використовують як окуляри.

— Я знаю, і що? — Меґі провела пучками по гладенькому каменю. — У Мо було їх чимало. Вони лежали на підвіконні його майстерні.

— Що-що? Ну не будь така нетерпляча! Віоланта підсліпувата, як кріт, а її чарівний синочок заховав її камінь для читання. Отже, я придбав нового (хоча це мене мало не розорило). Сподіваюсь, вона мені буде настільки вдячна, що розповість нам дещо про її покійного чоловіка! Звісно, я вигадав Козимо, та вже минуло чимало часу відтоді, коли я написав про нього. Чесно кажучи, я не дуже пригадую. Окрім того, хтозна, як він змінився відтоді, як ця оповідка надумала розвиватися самостійно!

У Меґі пробудилося лихе передчуття. «Ні, він не може мати такий намір. Навіть Феноліо не може додуматись до такого! Правда?»

— Послухай, Меґі! — Він стишив голос, немов жінки, які вище за течією прали білизну, могли його почути. — Ми обоє повернемо Козимо!

Меґі випросталася так різко, що мало не послизнулась і не впала у воду.

— Ти збожеволів. Украй збожеволів! Козимо помер!

— Це хтось може довести? — Усмішка Феноліо їй не сподобалася. — Я ж тобі казав, — його тіло спалили до невпізнання. Навіть його батько був не певен, чи то був Козимо! Лише коли промайнуло півроку, він дозволив поховати померлого у саркофазі, призначеному для сина.

— Але то був Козимо, чи ні?

— Хто запевне скаже? Була жахлива різанина. Подейкують, ніби палії зберігали алхімічний порошок у фортеці. Рудий Лис підпалив його, щоб урятуватися втечею. Полум'я охопило Козимо та більшість його людей, мури позавалювалися, і ніхто не міг пізніше сказати, хто були ті небіжчики, яких знайшли серед руїн.

Меґі здригнулась. Та Феноліо, здавалося, все це дуже подобалося. Вона не могла повірити у те, що він виглядав задоволеним.

— То напевно був він, ти знаєш це! — прошепотіла Меґі. — Феноліо! Ми не можемо воскрешати мертвих!

— Я знаю, знаю, напевно ні. — Його голос був сповнений сильного жалю. — Хоча — хіба не мерці повернулися, коли ти викликала Тінь?

— Ні! Вони всі знову перетворилися на попіл! Уже за кілька днів. Елінор страшенно плакала: вона поїхала до Каприкорнового села, хоча Мо намагався відмовити її, і навіть там більше не було нікого. Вони всі зникли. Назавжди.

— Гм… — Феноліо уважно вдивлявся у свої руки. Вони виглядали як руки селянина або ремісника, не так, як виглядають руки, які лише водять пером. — Отже, ні, ну гаразд! — пробурмотів він. — Можливо, так воно й краще. Що ж то буде за оповідка, якщо в будь-який час мертві оживатимуть? Це призведе до безнадійного хаосу і стане зовсім нецікаво! Ні. Ти маєш рацію: мертві мають залишатися мертвими. І тому ми не повертатимемо Козимо, а лише когось, хто схожий на нього!

— Схожий на нього? Ти збожеволів! — прошепотіла Меґі. — Украй збожеволів!

Але такий висновок не вразив Феноліо.

— Ну й що? Усі письменники божевільні! Повір мені, я ретельно підбиратиму слова, настільки ретельно, що наш новоспечений Козимо буде твердо переконаний у тому, що він є колишнім Козимо. Розумієш, Меґі? Навіть якщо він двійник, йому про це не потрібно знати. Йому цього не можна знати! Що скажеш?

Меґі лише похитала головою. Вона прийшла сюди не для того, щоб змінити цей світ. Вона хотіла лише побачити його!

— Меґі! — Феноліо поклав їй руку на плече. — Ти бачила Тлустого князя. Він будь-якої миті може померти, і що тоді? Змієголов не лише шпільманів вішає! Він мордує селян, котрі зловили кролика у хащі. Він примушує дітей працювати на срібних копальнях, аж поки малі не осліпнуть і не стануть каліками, а герольдом він призначив Рудого Лиса, палія і вбивцю!