Розділ «Частина перша»

Я подивився на свого годинника.

– Святий Боже, уже четверта година. Ми вилетимо о шостій.

– Тоді мені треба бігти додому й спакуватися. – Тимоті поставив келиха на стіл із шухлядами, потім обернувся до мене. – Є одна невеличка перешкода, докторе. Закінчився термін мого дозволу на пересування, а нам доведеться перетинати кордон Ботсвани.

– О хай йому біс, – промурмотів я, глибоко розчарований. – Ти повинен поновити його й полетіти зі мною, коли я приїду до Кейптауна наступного разу.

– Як бажаєте, докторе, – з готовністю погодився він. – Звичайно, це забере два чи три тижні – за цей час усе вивітриться з моєї пам’яті.

– Так, – кивнув я головою й відчув доторк голки спокуси.

Я людина, що звикла дотримуватися всіх законів, але тепер, подумавши про можливість порушити один із них, я побачив, що від мого наміру ніякої шкоди не буде. Шанс, що Тимоті зможе привести мене на кладовище давніх жителів міста, виправдовував будь-який ризик.

– Ти готовий ризикнути, Тимоті? – запитав я.

Формальності, що стосувалися прильоту та вильоту літаків Стервесанта, були зведені до мінімуму. Його літаки відлітали й прилітали щодня, й телефонного дзвінка до властей аеропорту вистачало, щоб повідомити про відліт. Ім’я Стервесанта мало таку вагу, що пасажирів на його літаках ніколи не рахували, незалежно від того прилітали вони чи відлітали. У тому, що стосувалося Місячного міста, Лорен домігся спеціального статусу з урядом Ботсвани, й ми могли не боятися жодних проблем із доскіпливими чиновниками.

Я міг вивезти Тимоті на три дні, й ніхто б цього не помітив, і ніякої шкоди нікому не було б. Роджер ван Девентер повірив би моєму слову, що Лорен дозволи мені взяти цього чоловіка в політ. Я не бачив жодних проблем.

– Гаразд, докторе, я згоден, якщо ви вважаєте, що ніяка небезпека мені не загрожує, – погодився Тимоті на мою пропозицію.

– Будь біля ангара Стервесанта до шостої години. – Я сів за стіл, щоб написати записку. – Якщо тебе стануть допитувати на воротях аеропорту, в чому я сумніваюся, покажи їм цей клаптик паперу – повідомлення, яке дозволяє тобі доставляти товари в ангар Стервесанта. Постав свою машину за офісом аеропорту й чекай на мене всередині.

Ми швидко про все домовилися. Коли я стояв біля вікна спальні й дивився, як старий синій «шевроле» Тимоті виїздить з інститутського паркувального майданчика, то почувався дивно – це була суміш піднесення й похмурого передчуття. Я ліниво намагався вгадати, яке покарання передбачено за незаконний виїзд із країни й повернення, потім відкинув цю думку й пішов приготувати собі каву.

«Шевроле» Тимоті стояв на паркувальному майданчику, коли Роджер ван Девентер і я під’їхали туди на «мерседесі». Ми відразу пішли до ангара. Розсувні двері були відчинені, наземна команда готувала «дакоту» до польоту, й через скляні двері офісу аеропорту я побачив, що Тимоті сидить, схилившись над столом. Він підвів голову й усміхнувся до мене.

– Я піду здобуду дозвіл на політ, Роджере. А ти запускай двигуни.

– Окей, докторе.

Він подав мені політне досьє. Ми з ним робили це раніше, і я мав повторити вже знайому мені процедуру. Роджер поліз нагору крізь двері у фюзеляжі, а я швидко пішов до офісу.

– Вітаю, Тимоті. – Я подивився на нього й відчув певну стурбованість. Він сидів у своїй синій вітрівці, нахилившись, й на його лобі та вниз від ніздрів прорізалися зморшки болю. Шкіра в нього посіріла, а губи мали синій колір зі світло-червонястим відтінком. – З тобою все гаразд?

– Моя рука трохи болить, докторе. – Він відгорнув полу куртки. Рука була на перев’язі, наново перебинтована. – Але з нею все буде окей. Я подбав.

– Ти витримаєш політ?