Розділ «Частина перша»

Моя група відразу взялася виконувати роботу, на яку її найняли. Саллі працювала в печері з одним молодим асистентом-африканцем. Кожен із чотирьох інших дістав у своє розпорядження десятеро робітників і визначив ділянку, на якій він мав працювати.

Пітер і Гізер розважливо обрали для своїх досліджень місце зовні за головним муром посеред руїн нижнього міста. Саме туди стародавні люди викидали своє сміття, побитий череп’яний посуд, стару зброю, порвані намиста та інші надзвичайно цікаві рештки зниклої цивілізації.

Рал і Леслі, мріючи знайти золоті та дорогоцінні речі, взялися розкопувати ділянку в межах міських мурів, де стародавні жителі міста ретельно прибирали й наводили досконалу чистоту, а тому там було набагато менш імовірно знайти щось цікаве. Така різниця між досвідом і браком досвіду, між натиском юності й холодним розрахунком старшого.

Я був вільний від якоїсь конкретної праці, взявши на себе обов’язки наглядача й порадника. Я перебував на тих місцях, де від моєї присутності можна було сподіватися найбільшої користі. Я з тривогою спостерігав за Ралом і Леслі, але вони мені довели, що володіють цілком задовільною технікою, і я розслабився, переконавшись у тому, що на рекомендацію Пітера Вілкокса можна покластися. Вони розумні молоді люди, сповнені ентузіазму, і, що особливо важливо, добре уявляють собі, що таке археологічні розкопки.

Чотири команди почали діяти, й відразу виокремилися серед африканських робітників здібні й працьовиті люди і ледачі або тупі. За набагато коротший час, аніж я сподівався, фірма «Кейзин і Компанія» вкопалася в глиб землі й стала здобувати цікаві знахідки.

То була повільна й старанна робота, яка дарувала мені велике задоволення. Щовечора, перед вечірнім імпровізованим концертом у вітальні, денну працю обговорювали, оцінювали будь-які відкриття й співставляли їх із загальною картиною археологічних розкопів.

Першим істотним відкриттям, яке ми зробили, був той факт, що шар попелу на рівні 1 поширювався на всю територію археологічної пам’ятки, навіть на нижнє місто. Він не був розподілений рівномірно, бо утворював плями різної товщини. Проте датування за допомогою вуглецю-14 давало приблизно однакові результати, й ми зрештою зупинилися на даті 450 рік після Різдва Христового. Ця дата, схоже, збігалася з найдавнішими бушменськими малюнками на скелях у печері або трохи випереджала їх.

Ми погодилися на тому, що бушмени проникли до печери відразу після того, як пішли геть або зникли стародавні жителі міста. Ми сумлінно називали їх стародавніми, вважаючи, що термін «фінікійці» ще не доведений. Проте, як я сподівався від усієї душі, такий погляд незабаром зміниться.

У шарі попелу знову й знову траплялися рештки від людських останків. Рал знайшов передній зуб у попелі біля підмурка головної башти, Пітер – плечову кістку разом із багатьма іншими фрагментами людських кісток, які було неможливо ідентифікувати. Ці непоховані людські останки зрештою сприяли загальному визнанню того, що моя теорія про трагічний кінець Місячного міста має слушність. Вона була також підсилена незрозумілим зникненням муру та фортечних башт, котрі, як ми мали всі підстави припустити, стояли на цьому шарі глини із залишками кам’яних фундаментів, які іноді можна було побачити на примарних обрисах муру, який оточував храм.

Рал невпевнено припустив, що ворог, сповнений божевільною ненавистю, заповзявся стерти з лиця землі усі сліди стародавніх жителів міста. Ми були готові погодитися з ним.

– Досить логічно. Але куди поділися тисячі тонн кам’яного мурування? – запитала Саллі за всіх нас.

– Вони розкидали камені по рівнині, – наважився припустити Рал.

– Геркулесова праця, а крім того, в ті дні рівнина була дном озера. Щоб позбутися тих каменів, вони мусили б розкидати їх по вузенькій смузі між скелястими пагорбами й озером. Але там немає жодного знаку від них.

Дещо збентежений, Пітер Вілкокс нагадав нам про розповідь у книжці Кредо Мунка «Індаба, мої діти» про те, як стародавнє місто було перенесене його жителями, блок за блоком, із заходу і як його відбудували в Зімбабве.

– Це червоний пісковик, – різко втрутилася до розмови Саллі. – А Зімбабве збудоване на граніті, добутому з тієї скелі, на якій воно стоїть. Зімбабве розташоване за двісті сімдесят п’ять миль звідси. Годі уявити собі роботу – перенести такі камені на таку відстань. Я готова погодитися, що звідси було перенесено вміння й майстерність, але не сам матеріал.

Більше ніхто не висловлював якихось ідей, і ми могли перейти від ідей до фактів. Через півтора місяці Лорен Стервесант уперше навідався до нас. Усі розкопи та інші роботи зупинилися на два дні, бо ми влаштували семінар, на якому головував я і на якому ми ознайомили Лорена з усіма нашими досягненнями та останніми висновками.

А досягнення були неабиякими. Насамперед слід зазначити, що список знайдених артефактів, глиняних черепків й інших речей та уламків заповнював 127 машинописних сторінок. Більшість були знайдені Пітером і Гізер, і вони відкрили семінар.

– Досі всі розкопи, здійснювані поза мурами, обмежувалися площею на північ від них не більш як на тисячу футів від зовнішнього периметру. Загалом там розташовувався комплекс невеликих хатин, збудованих із сирцевої глини й накритих жердинами та очеретом і пальмовим листям.

Пітер описав досліджувану ними площу з великими подробицями, наводячи середні розміри кімнат і точне розташування кожного знайденого об’єкта. Лорен почав крутитися на стільці й возитися зі своєю сигарою. Пітер надзвичайно доскіпливий, ретельний, як стара діва, коли йдеться про його роботу. Нарешті він дійшов до своїх висновків:

– Тому, схоже, на тій площі був розташований великий базар і ринок.