Розділ «Частина перша»

– Я знаю, – сказав я. – Ми зупинимося на половині траншеї й залишимо шар попелу не зрушеним – я зроблю цю поступку правилам, але нехай мене чорти візьмуть, якщо на решті траншеї я не доколупаюся аж до скельного дна, якщо зможу!

– Я рада, що ти так налаштований, – сказала Саллі, зустрівши моє рішення оплесками. – Я теж так думаю.

– Ти починай працювати на найдальшому кінці, я почну тут, і ми рухатимемося назустріч одне одному, – розпорядився я, й ми почали знімати шар попелу на середині траншеї.

Я виявив, що відразу під попелом був шар із твердої глини, й, хоч я цього не сказав, я здогадався, що то будівельний наповнювач. Цей шар глини був сюди завезений, а не утворився тут природно.

– Будь обережна, – застеріг я Саллі.

– Сказав чоловік із киркою та лопатою, – саркастично промурмотіла Саллі, не підводячи голови, й майже відразу вона зробила перше відкриття в руїнах Місячного міста.

Коли я це пишу, у мене перед очима лежить її записник зі сторінкою, обмацаною вимазаними в глину пальцями, на якій школярським письмом записано:

Траншея 1. Знак АС. 6.ІІ.4. Глибина 4’ 2½”.

Предмет: Одна скляна намистинка. Овальна. Синя. Окружність 2½ мм.

Проколота. Злегка спотворена вогнем.

Примітка: Знайдена в шарі попелу на рівні 1.

Номер знахідки 1.

Цей лаконічний запис не може дати жодного уявлення про наш захват, про те, як ми обіймалися й сміялися під сонцем. Це була типова торговельна синя фінікійська намистина, і я затиснув крихітну скляну кульку в руці.

– Я хотів би запхати цю кульку їм у зад, – пригрозив я, звичайно, маючи на увазі своїх критиків.

– Якщо їхні зади так само вузькі, як і їхні мізки, Бене любий, то тебе чекає нелегка робота.

Я поколупався в землі маленькою киркою і через п’ятнадцять хвилин зробив нове відкриття – обпалений уламок кістки.

– Людська? – запитала Саллі.

– Можливо, – відповів я. – Шийка людського стегна, а саме стегно згоріло у вогні.

– Канібалізм? Кремація? – почала гадати Саллі.

– Ти надто поспішаєш із висновками, – сказав я.