Розділ «Частина перша»

Підійматися довелося круто, сонце припікало спину, і його промені відбивалися від скель мені в обличчя. Із розколин і заглибин на поверхні скелі ціле військо маленьких пухнастих гірських кроликів спостерігало за моїми зусиллями зі жвавою цікавістю. Мені знадобилося сорок хвилин, щоб дістатися до вершини, мої руки були подряпані колючими чагарями, що росли в канаві, а сорочка просякла потом.

Я знайшов гарний спостережний пункт на передньому краї скелі під широкою тінню велетенської евфорбії, і моєю першою турботою було з біноклем пошукати бодай якісь сліди руїн. Колючі чагарі біля підніжжя скелі піді мною були досить ріденькими й майже не мали трави, й мені вмить стало очевидно, що там немає найменшого сліду людських осель або обробітку землі. Я, власне, не мав жодних підстав сподіватися на щось краще, а проте розчарування відбилося нудотним болем у моїх нутрощах. Зрештою я облишив ці спроби і звернув бінокль на табір, який лежав далеко внизу. Один зі служників-банту рубав дрова для вогнища, й протягом якогось часу я розважався, дивлячись на замахи сокири, а потім слухаючи звук удару, який долітав до мене через кілька секунд. Я оглядав табір далі й помітив рожеву блузку Саллі на краю гайка. Вона, вочевидь, розпрощалася з надією зробити велике відкриття й, будучи розумною дівчиною, міркувала про те, яку розвагу може вона знайти в цій експедиції. Я дивився на неї довго, намагаючись вирішити, як мені вести далі свою кампанію. Я переспав із нею одну ніч, але я не був таким наївним, аби повірити в наявність палкої й невмирущої пристрасті з боку витонченої, глибоко інтелігентної й екстравагантно освіченої молодої міс. Звичайно, вона янгол, але я був збіса переконаний і не мав жодних підстав сумніватися, що моя Саллі раніше гралася в такі ігри і з іншими чоловіками, перш ніж доктор Бен, відомий мрійник, спіткнувся біля її ліжка. Існувала надзвичайно висока ймовірність того, що її штовхнула в мої обійми радше повага до мого розуму, а не до мого тіла, а можливо, жалість і певна спотворена цікавість. Проте я не мав підстав сумніватись у тому, що цей досвід не викликав у неї відрази, і мені залишається впливати на неї, щоб вона змінила повагу й жалість на щось трохи глибше й постійніше.

Добре й спокійне почуття миру напливло на мене, поки я сидів там на вершині пагорбів, нахилившись над урвищем; потроху я усвідомив, що вся ця подорож була корисною, і я відкрив у собі бажання залишитися надовше на цих загадкових Кривавих Пагорбах із їхньою таємничою й мовчазною красою. Як було б добре, якби ми із Саллі протягом якогось часу жили в цій пустелі, де я навчив би її кохати мене.

Якийсь рух, помічений куточком ока, примусив мене повільно обернути голову, і я побачив за шість футів від того місця, де сидів, як пташка-нектарниця висмоктувала нектар із квітки дикого алое, її металево-зелена голівка миготіла, коли вона занурювала свій довгий і кривий дзьобик у вогненно-червоні квіти. Я спостерігав за нею з глибокою втіхою й, коли вона полетіла геть на своїх швидких тремтячих крильцях, пережив таке відчуття, ніби щось утратив. Це відчуття ставало дедалі сильнішим, мене охопив стан тривоги; до мене має надійти якесь повідомлення, але воно заблоковане. Я дозволив своєму мозкові розслабитися, й мене опанувало відчуття, що загадкове послання перебуває десь на межі моєї свідомості. Ще секунда, і воно мені надійде.

Але в цю мить десь у гарячій тиші полудня пролунав далекий подвійний постріл із важкої рушниці й привабив мою увагу. Я випростався й дослухався ще протягом тридцятьох секунд – потім постріл пролунав знову й знову. Лорен знайшов свого слона.

Я зловив Саллі в окуляри свого бінокля. Вона почула постріли й відступила від мольберта, дивлячись у буш. Я підхопився на ноги, тривожний настрій знову опанував мене, і я став спускатися стежкою зі скелі. Не міг позбутися того дивного відчуття, воно щораз посилювалося. Тут щось є, думав я, щось дивне й непоясненне.

– Ви і я щасливі, мій друже, – сказав мені одного разу Тимоті Маґеба. – Ми позначені духами й наділені очима, які можуть дивитися назад, і вухами, що вловлюють звуки тиші.

У затіненому рові було прохолодно, але моя сорочка досі була мокра від поту. Я відчував, як моя шкіра стає гусячою, але не від холоду. Я поспішав, бо хотів якомога швидше дістатися до табору й до Саллі.

Того вечора ми повечеряли смаженим серцем слона, тоненько порізаним і змащеним гострим перцевим соусом, із картоплею в лушпинні. Пиво було крижаним, як і пообіцяв Лорен, і він перебував у чудовому гуморі. Добре денне полювання надолужило йому за всі інші розчарування. У світлі ліхтаря біля вогнища лежали довгі, загнуті жовті слонові ікла.

Коли Лорен хоче бути чарівним, ніхто не спроможний чинити йому опір. Хоча Саллі спочатку й намагалася зберегти невдоволення, вона незабаром піддалася його харизмі й сміялася разом із нами, коли Лорен проголосив свій тост:

– Вип’ємо за місто, яке ніколи не існувало, і за скарби, яких ми не знайшли.

Я ліг спати трохи п’яний, і мені снилися дивні сни – але прокинувся вранці з ясною головою і з туманним відчуттям збудження, яке підказувало мені, що сьогодні має статися щось дуже цікаве.

Гелікоптер прилетів із півдня за годину до полудня, приваблений димом над вогнищем, де горіли просякнуті бензином і мастилом брудні ганчірки. На своєму сріблястому блискучому гвинті він шумно знижувався в напрямку табору, піднявши вихор пилюки та всілякого сміття.

Лорен відбув коротку нараду з темноволосим молодим пілотом, потім заліз на сидіння поруч із ним, і незграбний літальний апарат знову злетів у повітря й розпочав серію польотів над пагорбами, з кожним разом підіймаючись дедалі вище, аж поки перетворився на дрібненьку комаху, на чорну цятку в гарячому чорному небі. Ці маневри настільки очевидно свідчили про їхню повну невдачу, що Саллі і я незабаром утратили до них інтерес, і я пішов, щоб сісти в затінку обіднього тенту.

– Ну що ж, – сказала Саллі, – це, либонь, і кінець.

Я їй не відповів, а пішов до холодильника й приніс кожному по бляшанці віндхукського пива. Уперше за багато днів уславлений мозок Кейзина запрацював на повних обертах. Якщо тридцять галонів води поділити між двома особами, то кожне матиме по галону щодня протягом двох тижнів. Вода? Десь у самому закутку свого розуму я думав не лише про споживання води, а й щось інше про неї. Саллі й вода.

Гелікоптер знову приземлився поблизу табору, й Лорен та пілот підійшли до тенту. Лорен похитав головою.

– Ніякого результату. Анічогісінько. Ми трохи підобідаємо й полетимо, куди мені треба. Ти краще обміркуєш усе це, коли повернешся додому.

Я ствердно кивнув головою, не розповідаючи про свої плани, щоб не спричиняти суперечок.

– Отже, пробач мені, Бене. Я нічого не розумію. – Лорен збудував собі сандвіч із хліба та холодного філе смаженого сернобика, помастивши його гірчицею. – Хай там як, а це не останнє розчарування, яке ще спіткає нас у житті.