Розділ «Нормальний шлюб»

Дарсі поспішила вниз сходами. Наступила в одному місці на кубик льоду і, щоб врятуватися, їй довелося ухопитися за перила. Внизу вона побачила велику ґулю, яка під потилицею напнула йому шкіру, роблячи її білою, і промовила:

— Не ворушися, Боббі, мені здається, в тебе шия зламана.

Одне його око підкотилося, щоби побачити її. Кров текла в нього з носа — той, схоже, теж був поламаний — і ще дужче з рота. Кров буквально юшила.

— Ти штовхнула мене, — промовив він. — О Дарсі, навіщо ти мене штовхнула?

— Я не знаю, — відповіла вона, думаючи при цьому: «Ми обоє знаємо». Вона почала плакати. Плач прийшов природно; він був її чоловіком, і він був тяжко поранений. — О Господи, я не знаю. Щось на мене найшло. Вибач. Не ворушися. Я зателефоную до 911 і скажу, щоби прислали швидку допомогу.

Він човгнув ногою по долівці.

— Я не паралізований, — сказав. — Дякувати Богу. Але як же воно боляче.

— Я знаю, серденько.

— Дзвони медикам! Швидше!

Вона пішла до кухні, мимохідь кинула погляд на телефонну слухавку в її зарядному лотку, а потім відкрила шафку під мийкою.

— Алло? Алло? Це 911?

Звідти вона дістала упаковку тих пластикових пакетів «ГЛАД»[309], котрі вона використовувала, коли вони їли курчат або ростбіф, для зберігання залишків, і витягла один.

— Говорить Дарселлен Андерсон, я вам дзвоню з будинку номер 24 по Цукроварній алеї в Ярмуті! Ви записали?

З іншої шухляди вона дістала мачулку для миття посуду. Вона не переставала плакати. «Тече з носа, мов з пожежного насоса», — як казали вони в дитинстві. Плач, це добре. Вона потребувала плачу, і не лише тому, що це буде виглядати на її користь пізніше. Він був її чоловіком, йому було боляче, їй треба було поплакати. Вона згадала той час, коли в нього на голові ще було повно волосся. Вона згадала ті його відривні вибрики, коли вони танцювали під «Попускаймося». Кожного року він дарував їй троянди на день народження, ніколи не забував. Вони їздили на Бермуди, де вранці каталися на велосипедах, а після полудня займалися коханням. Вони разом вибудували собі життя, а тепер те життя минулося і їй треба було поплакати. Вона обгорнула мачулкою руку і засунула цю руку в пластиковий пакет.

— Мені потрібна швидка медична допомога, мій чоловік упав зі сходів. Я боюся, що в нього шия може бути зламана. Так! Так! Негайно!

Назад до холу вона увійшла, ховаючи праву руку в себе за спиною. Побачила, що він трішки відсунувся далі від підніжжя сходів, схоже було на те, ніби він намагався перекинутися на спину, але безуспішно. Вона опустилася поряд з ним на коліна.

— Я не впав, — промовив він. — Це ти мене штовхнула. Навіщо ти мене штовхнула?

— Гадаю, через того хлопчика, Шейверстона, — відповіла вона, дістаючи з-за спини приховану було руку.

Плакала вона зараз ще дужче, ніж до того. Він побачив пластиковий пакет. Побачив усередині нього руку, що стискала шматок рушника. Він зрозумів, що вона наміряється зробити. Ймовірно, він сам робив щось схоже. Напевне робив.

Він почав верещати... хоча той його вереск зовсім не був ніяким вереском. Рот у нього був заповнений кров’ю, щось ушкодилося всередині його горла, і звуки, які він видавав, більше скидалися не на вереск, а на якесь утробне гарчання. Вона запхнула пластиковий пакет йому між губ і глибоко до рота. Падаючи, він зламав собі кілька зубів, і вона відчула зазубрені пеньки, котрі вони по собі залишили. Якщо ними їй подряпає шкіру, вона може наразитися на вимогу серйозних пояснень.