Розділ «Справедливе подовження »

— Все правильно. І почнемо з того, що повечеряємо разом з Томом і Нормою в четвер, як ми це завжди робили.

Вона відсахнулася, дивлячись на нього вологими очима.

— Ти хочеш їм розказати?

— І зіпсувати вечір? Авжеж, що ні.

— А чи ти зможеш узагалі там їсти? Без того, щоб...

Вона приставила собі до зімкнутих губ два пальці, надула щоки і скосила очі: ця комічна пантоміма, що імітувала потяг до ригання, змусила Стрітера посміхнутись.

— Не знаю, як воно буде у четвер, але я міг би щось з’їсти зараз, — сказав він. — Ти не проти, якщо я нашукаю собі гамбургер? Або я міг би сходити в «Макдоналдс»... принесу тобі звідти шоколадний коктейль...

— Боже правий, — вигукнула вона, витираючи собі очі. — Це справжнє чудо.

— Чудом я би це не назвав, якщо бути цілком коректним, — сказав у середу після полудня доктор Гендерсон Стрітеру. — Проте...

Це було за два дні по тому, як Стрітер обговорював проблеми життя і смерті під жовтою парасолею містера Лядвио, і за день до щотижневої вечері Стрітерів із подружжям Ґудх’ю, котра цього разу мала відбутися у їхній просторій резиденції, котру Стрітер іноді подумки називав «Хаткою, Яку Збудувало Сміття». Розмова відбувалася не в кабінеті доктора Гендерсона, а в маленькому консультаційному приміщенні Клінічної лікарні Деррі. Гендерсон намагався відрадити його від МРТ, запевняючи Стрітера, що його медична страховка не покриє зайвих видатків, а результати безсумнівно будуть нерадісними. Стрітер наполіг.

— А що ж тоді, Родді?

— Бластоми на вигляд поменшали, і легені в тебе виглядають чистими. Я ніколи не бачив таких результатів, і ті обидва лікарі, котрих я запросив подивитися зображення, теж з таким не стикалися. Більше того — але це суто між нами — технік МРТ також нічого подібного не бачив, а він з тих хлопців, котрим я насправді вірю. Він гадає, що це, либонь, якийсь збій комп’ютера в самій машині.

— А проте сам я почуваюся добре, — сказав Стрітер, — тому-то й домагався цього обстеження. Це теж якийсь збій?

— Ти блюєш?

— Було пару разів, — визнав Стрітер, — проте я гадаю, це від хімії. Я хочу припинити цю терапію, до речі.

Родді Гендерсон насупився.

— Це вельми нерозумно з твого боку.

— Нерозумно мені було розпочинати, якщо на те пішло, друже мій. Ти кажеш мені: «Вибач, Дейве, дев’яносто відсотків шансів вказують на те, що ти помреш раніше, ніж привітаєш когось із настанням Дня Святого Валентина, тому ми погноїмо час, який тобі залишився, накачуючи тебе отрутою. Гірше ти міг би почуватися, хіба що якби я колов тобі відстій зі звалища Тома Ґудх’ю, а можливо, й ні». А я, як сущий дурень, погоджуюся.

Гендерсон явно образився.

— Хіміотерапія — це найкраще, що існує з останніх надій для...