Розділ «Великий водій»

КРАМНИЦЯ & МОТЕЛЬ «ЗАВЖДИ ВІДЧИНЕНО»

МОБІЛЬНИМ ЖИТЛОВИМ ТРЕЙЛЕРАМ «ЗАВЖДИ РАДІ»

А в самому низу, неграмотно, проте із запалом:

ПІДТРИМУЙМО НАШЕ ВІЙСЬКО!

ПЕРЕМОЖЕМО В АФГАНДІСТАНІ!

Коли в робочі дні тижня водії під’їжджають та від’їжджають, заправляють свої тягачі й заправляються самі (навіть у темному ресторані Тесс вгадала заклад того типу, де, коли він відчинений, у меню завжди є смажена курчатина, м’ясні рулети і матусин хлібний пудинг[168]), тут напевне велелюдно й гамірно, але в недільний вечір тут цвинтар, бо нічого тут нема, навіть придорожнього клубу такого, як «Стаґґер-Інн».

Біля заправки стояв єдиний автомобіль, передом у бік траси, в лючку його бензобака стирчав «пістолет» паливної колонки. Це був старий «Форд Ф-150» з обведеними мастикою «Бондо» фарами. Колір його неможливо було розпізнати в цьому різкому світлі, але Тесс не мала такої потреби. Їй вже якось було трапилося бачити цей пікап зблизька, тож вона знала, якого він кольору. Кабіна його була порожньою.

— Схоже, ти зовсім не здивована, — промовив Том, коли вона загальмувала й зупинилася на обочині дороги, крадькома позираючи в бік крамниці. Незважаючи на різке сяйво ззовні, всередині магазину вона помітила пару людей, і один з них був великим чоловіком. «Він великий чи дуже великий?» — перепитувала її Бетсі Ніл.

— Я абсолютно не здивована, — сказала Тесс. — Він живе поряд. Навіщо б йому кудись іще їхати заправлятися?

— Може, він збирається в рейс.

— Так пізно ввечері в неділю? Не думаю. Гадаю, він сидів собі вдома, дивився «Звуки музики». Гадаю, він випив усе, яке мав, пиво, отже, приїхав сюди прикупити ще. Ну, й заразом вирішив дозаправити бак, поки скуповується.

— Але ж ти можеш помилятися. Чи не краще тобі зараз заїхати за крамницю, а коли він звідси вирушатиме, поїхати слідом за ним?

Саме цього Тесс робити не хотілося. Уся передня стіна крамнички при заправці була скляною. Він може звідти глянути, коли вона під’їжджатиме, і впізнає її. Навіть якщо в яскравому світлі, що лупить згори на бензоколонки, важко розгледіти риси її обличчя, він може впізнати її машину. На дорогах повно фордівських джипів, але після п’ятничної пригоди Ел Стжельке може з особливою увагою реагувати зокрема на чорні «Форди Експідішени». А є ж іще її номер — звичайно, він помітив, що на її машині коннектикутський номер, коли в п’ятницю під’їхав і став біля неї на порослій бур’яном стоянці біля покинутої крамниці.

Було й ще дещо. Дещо набагато важливіше. Вона рушила й поїхала далі, заправка ваговозів з крамницею Річі на Тауншип-роуд зникала в люстерку заднього огляду.

— Я не хочу висіти в нього на хвості, — промовила вона. — Я хочу його випередити. Я хочу на нього чекати.

— Тесс, а якщо він одружений? — запитав Том. — Якщо на нього чекає дружина?

На якусь мить ця думка її налякала. Втім, вона зразу ж посміхнулась, і не лише тому, що єдина каблучка, яку він носив, мала камінь занадто великий, щоби бути справжнім рубіном.

— Парубки його ґатунку не мають дружин, — сказала вона. — Принаймні таких, що сидять і чекають на них. Була одна жінка в житті Ела, але вона тепер мертва.

— 37 —

Неподібно до Ажур-лейн, пейзаж обабіч Тауншип-роуд аж ніяк не нагадував передмістя; тут панував суто сільський, як у Тревіса Трітта[169], дух. У світлі висхідного місяця лише де-не-де електричними острівцями мерехтіли окремі садиби.