Розділ «1922»

— Їй усього лиш п’ятнадцять років, а тобі й стільки виповниться тільки за два тижні.

— Але ж ми кохаємо одне одного!

О, цей юнацький плач. Це безхарактерне скиглення. Мої опущені вздовж комбінезона руки були стиснуті в кулаки, мені довелося зробити зусилля, щоби їх розтиснути. Сердитися тут без усякої користі. Хлопцеві потрібна мати, щоб обговорювати такі речі, та його мати сиділа на дні засипаного колодязя, безсумнівно, в оточенні почту з мертвих пацюків.

— Я тебе розумію, Генрі...

— Зви мене Генком! А інші ж одружувалися такими ж молодими!

Авжеж, колись; проте не так вже й часто від кінця минулого століття і ліквідації фронтиру[35]. Проте цих слів я не промовив. Натомість я сказав, що не маю грошей, аби допомогти їм розпочати родинне життя. Можливо, десь у 1925-му, якщо врожаї і ціни залишаться сприятливими, але зараз нема нічого. А ще й коли дитина на підході...

— Їх могло з’явитися цілком достатньо! — скрикнув він. — Якби ти не був такою падлюкою щодо тієї сотні акрів, грошей було би повно! От вона б мені дала! І вона б не розказувала мені такого!

Спершу я був настільки шокований, що не міг вимовити й слова. Минуло тижнів шість чи й більше відтоді, як ім’я Арлетт — ба навіть обтічне займенникове прізвисько вона — востаннє прозвучало між нами.

Він дивився на мене зухвало. А тоді вдалині, на нашому відтинку шляху, я побачив, що сюди їде Гарлен Коттері. Я завжди вважав його своїм другом, але дочка, що виявляється раптом вагітною, має здатність перемінювати звичний хід речей.

— Авжеж, вона б тобі такого не розказувала, — погодився я, змусивши себе подивитися йому прямо в очі. — Вона б наговорила тобі дечого набагато гіршого. Та ще й насміхалася б радше за все. Якщо ти спитаєш у свого серця, синку, ти сам це зрозумієш.

— Ні!

— Твоя мати називала Шеннон маленькою хвойдочкою і наказувала тобі тримати твого пуцька в штанях. То була її остання порада, і хоча вона була такою ж хамською і образливою як більшість з того, що вона говорила, тобі варто було б до неї дослухатися.

Гнів Генрі розтанув.

— То тільки після того... після того вечора... ми... Шен не хотіла, це я її вмовив. А щойно ми почали, їй це сподобалося не менше, як мені. Після першого разу вона вже сама про це прохала, — проговорив він з дивною, якоюсь хворобливою гордістю, а відтак втомлено похитав головою. — Тепер ті сто акрів заростають бур’янами, а я в халепі. Якби мама була з нами, вона б допомогла мені все це залагодити. Гроші ладнають все. Так він каже, — кивнув Генрі на клуб куряви, що наближався.

— Якщо ти не пам’ятаєш, як твоя мама чіплялася за кожний долар, значить, швидке забуття тобі ж на благо, промовив я. — Але якщо ти забув, як вона ляснула тебе по губах того разу...

— Я не забув, — відповів він похмуро. А тоді ще більш похмуро додав: — Я сподівався, що ти мені допоможеш.

— Я й збираюся спробувати. А саме зараз я хочу, щоб ти геть кудись зник. Твоя присутність тут, коли з’явиться батько Шеннон, буде не кориснішою за розмахування червоною ганчіркою перед биком. Дозволь мені розібратися, на якому ми зараз світі і як він ставиться до всього цього, — можливо потім я покличу тебе на ґанок. — Я стиснув його зап’ясток. — Я постараюся зробити все, що тільки зможу, для тебе, синку.

Він висмикнув руку.

— Та вже ж постарайся.

Він пішов у дім, і в ту саму мить, як Гарлен підкотив на своєму новенькому легковику («Неш»[36] зелений і блискучий під шаром пилу, як спинка трупної мухи), я почув у себе за спиною грюк хатніх дверей.