Розділ «1922»

Проте літо 1922 року було ідеальним, таким, на яке тільки й міг сподіватися будь-який фермер. Затьмареним воно виявилося лише єдиним інцидентом, що трапився з іншою нашою корівкою-богинею, про який я вам незабаром розповім.

Містер Лестер зринав двічі. Намагався нас шантажувати, але шантажувати не мав чим, і сам це мусив розуміти, бо вигляд мав доволі змарнілий того липня. Я так собі уявляю, що його власні боси нацьковували його на нас із шантажем, а він це просто ретранслював. Чи намагався. Першого разу він поставив купу запитань, котрі насправді були не запитаннями, а інсинуаціями. Чи не думаю я, що з моєю дружиною трапилося щось зле? Могло ж трапитися, я мушу це визнати, бо інакше вона б або зв’язалася з ним, щоб скласти договір продажу за готівку тих 100 акрів, або просто приповзла назад на ферму з підібганим (у метафоричному сенсі) хвостом. Та чи не думаю я, що вона десь по дорозі сплуталася з яким-небудь пройдисвітом? І для мене це безсумнівно було б вельми зручно, адже так?

Коли він з’явився другого разу, вигляд мав не тільки змучений, а ще й безнадійний, і відразу розпочав: чи не трапилося якогось інциденту з моєю дружиною просто тут, на фермі?

Дійсно, що ж тут таке трапилося? Саме тому її ніде не знаходять ні мертвої, ні живої?

— Містере Лестер, якщо ви питаєте в мене, чи не замордував я мою дружину, відповідь однозначна: ні.

— Авжеж, звісно, саме так ви й мусили б відповісти, хіба ні?

— Це останнє ваше питання до мене, сер. Залізайте назад до машини і катайте звідси, щоби ніколи не повертатися назад. Якщо ви приїдете знову, я візьмуся за сокирище і піду на вас.

— Ви потрапите до в’язниці за напад!

Того дня на ньому був целулоїдний комірець. Мені його було майже жаль, коли він стояв отак з тим комірцем, що уп’явся йому в горло під підборіддям, і піт прорізав рисками пилюку на його пухкенькому обличчі, губи його тремтіли, очі мав вибалушені.

— Нічого подібного. Я вас попередив, щоб не ступали на мою приватну землю, маю на це право, крім того, я надішлю рекомендованого листа до вашої фірми з таким же попередженням. Приїдьте лишень ще хоч раз, це буде незаконним вторгненням і я вас відлупцюю. Візьміть це до уваги, сер.

Ларс Ольсен, котрий знову привіз Лестера у своєму «Червоному Бейбі», аж долоні приклав до вух, аби краще все чути.

Вже торкнувшись рукою борта вантажівки з боку пасажирського сидіння без дверцят, Лестер різко крутнувся і викинув у мій бік руку з націленим пальцем, немов той судейський адвокат зі схильністю до театральних ефектів.

— Я думаю, ви її замордували! І рано чи пізно це вбивство спливе на поверхню!

Генрі — чи тобто Генк, як він волів щоб його тепер називали, — вийшов з повітки, де він кидав сіно, притискаючи поперек себе вила, немов гвинтівку по команді «на груди».

— А я думаю, вам краще вшиватися звідси, поки вас тут не об’юшили, — пригрозив він. Тихий і радше сором’язливий хлопчик, котрого я знав до літа 1922 року, ніколи такого б не промовив, а от цей сказав, і Лестер побачив, що погроза не безпредметна. Він сів до машини. Не маючи дверей, щоби ними хряснути, він вдовольнився тим, що склав на грудях руки.

— Ларсе, ти приїзди будь-коли, — промовив я приязно, — але цього не привозь, скільки б він тобі не платив за катання його дурної сраки.

— Авжеж, сер, містере Джеймс, — кивнув Ларс, і вони від’їхали.

Я обернувся до Генрі.

— Ти дійсно встромив би в нього вила?

— Так, сер. Щоб аж заверещав.