Розділ «1922»

— Десь між тим й іншим, — сказав я. — Якби вона добряче напилася, проспала би собі всю ніч, замість того щоби встати смакуватися поспіхом і потай накивати п’ятами, немов якась злодійка.

— Гадали, вона повернеться, коли протверезіє?

— Гадав. Звідси більше чотирьох миль до асфальтівки. Я був певен, що вона повернеться. Та хтось, либонь, підібрав її й повіз далі раніше, ніж у неї в голові розвиднилося. Якийсь водій вантажівки на трасі Лінкольн — Омаха, про що я можу тільки здогадуватися.

— Йо-йо, і в мене така ж думка. Ви про неї почуєте, коли вона сконтактує з містером Лестером, я певен. Якщо вона прагне жити сама, якщо вона вбила собі це в голову, тоді їй для цього потрібні гроші.

Отже, він і про це знав.

Він гостро глянув.

— А чи були в неї взагалі якісь гроші, містере Джеймс?

— Ну...

— Не соромтеся. Сповідь корисна для душі. Католики тут мають-таки рацію, хіба ні?

— Я в себе в комоді тримав коробку. Там лежало 200 доларів, що я їх приготував, аби заплатити збирачам, коли наступного місяця почнуться жнива.

— І містерові Коттері, — нагадав Генрі, слідом пояснивши Шерифу Джонсу: — Містер Коттері має зернозбиральний комбайн. «Гаррис Гігант»[25]. Майже новий.

— Йо-йо, бачив його в нього на подвір’ї. Великий сучий син авжеж? Перепрошую за мою польську. Гроші з тієї коробки всі пропали, чи не так?

Я кисло усміхнувся — тільки насправді не я скорчив ту гримасу; всім керував Підступник з того моменту, як Шериф Джонс підкотив до нашої дровітні.

— Вона залишила двадцятку. Вельми шляхетно з її боку. Проте Гарлен Коттері більше двадцятки й не візьме за використання його комбайна, отже, з цим усе гаразд. А щодо збирачів, гадаю, Стоппенгаузер з банку надасть мені короткотермінову позику. Якщо не зіграє на користь компанії «Фаррингтон», тобто. У будь-якому разі, мій найкращий помічник біля мене.

Я хотів було погладити Генрі по голові. Він ухилився, зніяковілий.

— Ну, тепер я маю гарний запас новин, буде що доповісти містеру Лестеру, чи не так? Жодна з них йому не сподобається, але якщо він дійсно такий розумака, яким себе вважає, гадаю, йому вистачить цього, щоби чекати її в своєму офісі, і то не пізно, а рано. Люди мають моду звідкілясь вигулькувати, коли в них починає бракувати паперової зелені, хіба ні?

— Мій досвід теж підказує мені те саме, — сказав я. — Шерифе, якщо ми все з цим з’ясували, то краще ми з сином повернемося до своєї роботи. Той марний колодязь треба було засипати ще три роки тому. Моя стара корова...

— Елфіс, — промовив Генрі таким голосом, ніби говорив уві сні. — Її ім’я було Елфіс.

— Елфіс, — підтвердив я. — Втекла з корівника і вирішила прогулятися по ляді, а та й не витримала. Але ж та корова не вчинила нам такої ласки, щоби померти самостійно. Довелося мені її пристрелити. Ходімо за корівник, я покажу вам, як винагороджуються лінощі, там вона стирчить догори дригом. Ми зариємо її прямо там, де вона зараз лежить, і відтепер я називатиму той старий колодязь — Вілфредове Недоумство.

— Ну, я би пішов, чом би й не піти? Либонь, там є на що подивитися. Але ж в мене ще зустріч з тим старим дратівливим суддею. Іншого разу. — Крекчучи, він втиснувся до машини. — Дякую вам за лимонад і за вашу ґречність. Ви могли б виявити її набагато менше, зважаючи на те, хто мене сюди спрямував.