Розділ «1922»

— Либонь, що так. Вона їх любить, і вони її люблять. Вони помітять щось із виразу її обличчя, я певен, і витягнуть все з неї. А якщо й ні, вона, мабуть, сама розповість усе Шерифу. Якщо йому взагалі здумається побалакати з Коттері, тобто.

— Лестер докладе зусиль, щоб він так і зробив. Він гавкатиме на Шерифа Джонса, бо його власний бос в Омасі гавкатиме на нього. Крутиться все, вертиться, а де воно зупиниться нікому не вгадати.

— Краще б ми цього ніколи не робили, — він ненадовго задумався, а потім повторив те ж саме зловісним шепотом.

Я на це нічого не сказав. Якийсь час і він теж мовчав. Ми дивилися, як із кукурудзи піднімається місяць, червоний, череватий.

— Татуню? Можна, я вип’ю склянку пива?

Я подивився на нього, здивований і водночас не здивований. Тоді пішов у хату й націдив нам обом по склянці. Вручив пиво йому й сказав:

— Завтра і післязавтра ні краплі, запам’ятай.

— Авжеж, — він сьорбнув, скривився, потім сьорбнув знову. — Татуню, мені ненависно було брехати Шен. Все, що цього стосується, таке брудне.

— Бруд змивається.

— Не такий, — промовив він і знову ковтнув пива. Цього разу не скривившись.

Трохи пізніше, коли місяць уже налився сріблом, я пішов за хату до виходка, а також послухати, як кукурудза й нічний бриз розповідають одне одному древні таємниці землі. Коли я повернувся, Генрі вже не було. Його склянка стояла наполовину недопита на перилах ґанку. А тоді я почув, як він приказує у корівнику:

— Ой, моя ж ти муню, бідна моя муню.

Я пішов, подивився. Він обіймав за шию Елфіс, він її гладив. Мені здалося, ніби він плаче. Якусь хвильку я дивився, але кінець-кінцем так нічого й не промовив. Пішов у хату, роздягся і ліг у те саме ліжко, в якому був перерізав горло своїй дружині. Минуло чимало часу, поки я нарешті зміг заснути. А якщо вам незрозуміло чому — якщо ви не вбачаєте наявних підстав для мого безсоння, — тоді читати все це вам нема ніякого сенсу.

Усіх наших корів я називав іменами дрібних грецьких богинь але з Елфіс це обернулося чи то невдалим вибором, чи недолугим жартом. На той випадок, якщо ви не пам’ятаєте історію про те, як у наш печальний, ветхий світ потрапило зло, дозвольте мені освіжити вашу пам’ять: усе погане вилізло на світ, коли своїй цікавості піддалася Пандора, відчинивши віддану їй на зберігання посудину. Єдине, що залишилося всередині, коли їй вистачило розуму повернути на місце кришку, була Елфіс, богиня надії[20]. Проте того літа 1922 року для нашої Елфіс надії не залишилося. Вона була вже старою й захирілою, молока достатньо не давала, і ми вже навіть перестали намагатися видоювати те, що вона в собі ще мала; сядеш, було, на стілець, а вона зразу ж намагається тебе хвицнути. Ще минулого року збиралися пустити її на м’ясо, але мене зупиняла ціна різницьких послуг Гарлена Коттері, а сам я не відзначався майстерністю у цій справі, хіба що біля свиней... От така-то в мене самооцінка, з якою ти, читачу, мусиш тепер безперечно погодитися.

— Та вона ж буде жорстка, — говорила Арлетт (котра мала ледь затаєну прихильність до Елфіс, либонь, тому, що сама її ніколи не доїла). — Краще нехай собі живе.

Проте зараз від Елфіс могла бути користь — у колодязі, такий от прикрий випадок, — і смерть її стане доцільнішою за кілька шматків жилавої яловичини.

Через два дні після візиту Лестера ми з сином накинули на неї коров’ячу вузду і повели за корівник. На півдорозі до колодязя Генрі укляк. В його очах спалахнув жах.

— Татуню! Я чую її запах!

— Тоді катай до хати і встав собі в ніс ватяні кульки. Знайдеш десь там, у її комоді.

Хоча голова в нього була похилена, я вловив позирк скоса, яким він ніби проказав: «Це ти винен. Винен у всьому, бо не зміг поступитися».