Розділ «1922»

— А чи так, татуню? — він серйозно подивився на мене. — Чи справді так?

— Так. З тобою все гаразд? Ти не збираєшся знову зо мліти?

— А я був зомлів?

— Так.

— Я в порядку. Я просто... я не знаю, чому це я так реготав. Я був збентежений. Бо відчув полегшення, гадаю, так. Усе скінчилося!

З нього вирвалося хихотіння, і він ляснув себе по губах, затуляючи рота, немов маленький хлопчик, котрий випадково промовив погане слово перед своєю бабцею.

— Так, — кивнув я, — все скінчилося. Ми залишаємося тут. Твоя мати втекла до Сент-Луїса... або, можливо, до Чикаго... але ми залишаємось тут.

— Втекла?.. — поглядом він поплив до колодязя, до ляди притуленої до трьох кілків, від яких чомусь віяло такою похмурістю в зоряному світлі.

— Так, Генку, вона втекла, — його мати не терпіла, коли я називав його Генком, казала, що це простолюд так називається, але тепер вона вже нічого проти цього не могла зробити. — Вшилася, залишивши нас напризволяще. І ми, звісно, дуже журимося, але наразі робота не може чекати. І школа теж.

— І я, як і раніше, можу... дружити з Шеннон?

— Звичайно, — підтвердив я, внутрішнім зором побачивши той середній палець, котрим Арлетт тицяла собі навкруг промежини, позначаючи хтиве коло. — Звісно, що можеш. Але якщо в тебе з’явиться щонайменше бажання сповідатися перед Шеннон...

Жахом спалахнуло його обличчя.

— Ніколи!

— Це зараз ти так думаєш, і я радий цьому. Але якщо таке бажання з’явиться коли-небудь, запам’ятай: вона від тебе втече.

— Афшеш, втече.

— А тепер іди до хати і дістань з комори обидва відра для прання. А краще, принеси ще й два молочних відра з корівника. Налий води в них з кухонного насоса та намішай туди отого пінявого, що вона його тримає під рукомийником.

— Мені нагріти воду?

Я почув слова моєї матері: «Для крові тільки холодна вода, запам’ятай це».

— Нема потреби, — сказав я йому. — Я прийду слідом, лишень тільки накрию колодязь знову лядою.

Він уже було майже відвернувся, та раптом вхопив мене за руку. Пальці в нього були жахливо холодними.