Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Це зрозуміло.

— Але ж...

— Але ж що?

— Та нічого...

І я пішла, бо не знала, як розповісти Аттікусу, що в мене було на душі, сказати словами те, що я відчувала. Може, Джем знає. На шкільних справах він розуміється краще, ніж Аттікус.

Джем був стомлений, бо цілий день носив воду. На підлозі біля ліжка стояла пляшка від молока, валялися бананові шкуринки, він ум’яв не менше як дюжину бананів.

— Ого, стільки з’їсти! — здивувалася я.

— Тренер каже, що коли за рік наберу двадцять п’ять фунтів, то вже зможу грати,— пояснив Джем.— А так найшвидше набереш.

— Якщо тільки тебе не занудить. Слухай, Джем, я хочу тебе запитати про одну річ.

— Питай.— Він одклав книжку і випростав ноги.

— Міс Гейтс — добра людина, правда ж?

— Непогана,— відповів Джем.— Я колись учився в неї, нічого.

— Знаєш, як вона ненавидить Гітлера?

— Що ж у цьому поганого?

— Розумієш, сьогодні вона розповідала нам, як жорстоко Гітлер поводиться з євреями. Джем, переслідувати людей, кого б то не було,— це ж несправедливо, так? Навіть думати про кого-небудь зле — негарно, правда ж?

— Ну, звичайно, Всевидько. Що за муха тебе сьогодні вкусила?

— Розумієш, коли ми тоді виходили з суду, міс Гейтс... вона саме спускалася східцями попереду нас, ти, певно, її не помітив... вона розмовляла з міс Стефані Крофорд. Я чула, як міс Гейтс сказала — пора їх провчити, зовсім розперезалися, скоро, чого доброго, захочуть одружуватися з білими. Як же так можна, Джем, вона ненавидить Гітлера, а сама погано думає про своїх людей...

І тут немов щось найшло на Джема. Він спочив з ліжка, схопив мене за комір і почав трясти.

— Я нічого більше не хочу слухати про той суд, чуєш? Це хочу! Зрозуміло? Жодного слова про суд! Чуєш? А тепер геть звідси!

Я так здивувалася, що навіть не встигла заплакати. Тихенько вийшла з кімнати і ще тихше причинила двері, щоб не розсердити його знову. Раптом я відчула, що стомилась, і мені захотілося до батька. Він був у вітальні, я підійшла до нього і хотіла залізти йому на коліна.