Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Важко було придумати щось приємніше для Джема, проте це не змінило його настрою. Джем сидів біля вікна в кріслі-гойдалці, зіщулився, насуплений, сидів і ждав. Вечоріло.

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж почулися на веранді кроки Аттікуса. Грюкнули скляні двері, стало тихо — Аттікус зняв і повісив капелюх, потім пролунав його голос:

— Джем!

Голос був холодний, непривітний.

Аттікус увімкнув світло в вітальні і глянув на нас, ми сиділи, боячись поворухнутися. В одній руці він тримав жезл, заяложена китичка тяглася по килиму, у другій руці на долоні лежали великі пуп'янки камелії.

— Джем, це твоя робота? — спитав Аттікус.

— Так.

— Навіщо це ти зробив?

— Вона сказала, що ти вигороджуєш чорномазих і покидьків,— відповів Джем тихо.

— Це єдина причина?

Джем поворухнув губами: «Так».

— Сину, я добре знаю, скільки тобі доводиться терпіти від твоїх ровесників через те, що твій батько, як ти висловився, «захищає чорномазих», але таку поведінку щодо старої хворої жінки не можна виправдати. Я настійно раджу тобі піти і поговорити з місіс Дюбоз. Потім одразу ж додому.

Джем не поворухнувся.

— Іди, я тобі сказав.

Я вийшла з вітальні слідом за Джемом.

— Вернися,— наказав мені Аттікус.

Я вернулась.

Аттікус узяв газету і сів у крісло-гойдалку, в якому щойно сидів Джем. Присягаюсь життям, я не розуміла, як він міг спокійно сидіти й читати газету тоді, як іржава реліквія часів громадянської війни могла щохвилини обірвати життя його єдиного сина. Звичайно, Джем інколи і мене доводив до того, що я ладна була його вбити, але, коли розібратись, у мене, крім нього, нікого нема. Аттікус, певно, цього не розумів. Або розумів, та йому було байдуже.

Я подивилася на нього з ненавистю, та горе швидко стомлює людину: скоро я вже сиділа у нього на колінах, він пестив мене.

— Ти вже надто велика, щоб колисати тебе на руках,— сказав він.