Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

В останній день навчання нас одпустили із школи раніше, і ми з Джемом ішли додому разом.

— Може, завтра приїде Діл,— сказала я.

— Певно, післязавтра,— відповів Джем.— Переправа через Міссісіпі затримає їх на день.

Коли ми підійшли до віргінських дубів, що росли в садибі Редлі, я, мабуть, уже в сотий раз показала пальцем на вузлувате дупло, де знайшла жувальну гумку,— повинен же нарешті Джем повірити, що саме тут я знайшла її,— і раптом знову побачила клаптик блискучої фольги.

— Бачу, Всевидько, бачу...

Джем глянув навкруги, простяг руку і обережно поклав у кишеню невеличкий блискучий пакетик. Ми побігли додому і на веранді почали розглядати знахідку — маленьку коробочку, загорнуту в клаптики фольги від жувальної гумки. В таких коробочках — з червоного оксамиту, з малесеньким замочком — держать обручки. Всередині, одна на одній, лежали дві начищені до блиску монети по одному пенні. Джем уважно оглянув їх.

— Голова індіанця,— промовив він.— Тисяча дев'ятсот шостого року. Ось глянь, Всевидько, друга монета — тисяча дев'ятсотого року. Старовинні.

— Тисяча дев'ятсотого,— повторила я.— Послухай...

— Помовч хвилинку. Дай подумати.

— Як по-твоєму, Джем, це чиясь схованка?

— Ні, тут, крім нас, майже ніхто не ходить, хіба що хтось із дорослих...

— У дорослих схованок не буває... Як ти гадаєш, Джем, ми можемо забрати монетки?

— Не знаю, Всевидько. А кому їх віддати? Це правда, тут ніхто не ходить... Сесіл іде додому іншою вулицею, огинаючи все місто.

Сесіл Джейкобс жив у самому кінці нашої вулиці, біля пошти, ходив щодня цілу милю зайву, аби не проходити повз Редлі і місіс Лафайєт Дюбоз. Місіс Дюбоз жила через два будинки од нас. Геть усі сусіди вважали, що підлішого створіння, ніж місіс Дюбоз, світ іще не знав. Без Аттікуса Джем не наважувався пройти повз її двір.

— То як ти думаєш, Джем, що нам робити?

Знахідку треба зберегти, поки не знайдеться господар. Зірвати при нагоді квітку камелії, випити літнього дня тепленького молока від корови міс Моді Аткінсон або пригоститися чужим виноградом — це не вважалося порушеннями норм етики, але гроші — річ зовсім інша.

— Знаєш що,— сказав Джем,— хай будуть у нас, а восени підемо до школи, тоді спитаємо всіх дітей, може, хто і знайдеться. Це, певно, хтось із загородніх сховав, а сьогодні дуже поспішав додому і забув узяти монетки. Господар у них є, це точно. Глянь, вони блищать. За ними хтось ретельно доглядає.

— Гаразд, а нащо було ховати жувальну гумку? Адже вона швидко псується.

— Не знаю, Всевидько. Але ці монети хтось ховав неспроста, вони незвичайні.

— Як це, Джем?