Розділ «19 ВІДТВОРЕННЯ»

19 ЖОВТНЯ 1987 РОКУ

Я зараз у Ловеллі, в домі на Черепаховій алеї. Приїхав сюди поміркувати про те, в який спосіб я живу. Щось мусить змінитися, так, бо інакше краще вже стрелити собі в голову і так покласти цьому край.

Щось мусить змінитися.

Цей текст із газети «Гірське вухо», що виходить у Північному Конвеї, було вклеєно до сторінки письменницького щоденника, позначеної 12-м квітня 1988 року.

автор: Логен Меррил

Уже щонайменше років з десять у Білих Горах циркулюють оповідки про «нахожих», котрі нібито є чужинцями з космосу, мандрівниками крізь час або навіть «істотами з інших вимірів». У своїй вельми жвавій лекції, яку він читав минулого вечора в Північноконвейській публічній бібліотеці, місцевий соціолог Генрі К. Вердон, автор книги «Експертні групи і міфотворчість», використав феномен «нахожих» як ілюстрацію того, яким чином створюються і поширюються міфи. Лектор розказав, що, швидше за все, «нахожих» спершу вигадали підлітки у містах, які лежать уздовж кордону між штатами Мен та Нью-Гемпшир. Він також розмірковував про те, що свою роль у народженні цього нині поширеного міфу могли відіграти й випадкові зустрічі з тими людьми, котрі незаконно перетинають наш північний кордон із Канадою і потрапляють до штатів Нової Англії. «Гадаю, всі ми добре знаємо, — сказав професор Вердон, — що, як не існує Санта-Клауса чи зубної феї, так само насправді не існують і істоти, яких називають „нахожими“. Хоча ці казки»

(продовження на стор. 8)

Закінчення статті нема. Як нема й ніякого пояснення, чому Кінг міг додати її до свого щоденника.

19 ЧЕРВНЯ 1989 РОКУ

Щойно повернувся зі «святкування» річниці моєї участі в «Анонімних алкоголіках». Цілий рік абсолютно без пійла й наркотиків! Самому важко в це повірити. І ніякого жалю; тверезість, без сумніву, врятувала мені життя (і, ймовірно, наш шлюб), проте хотілося б мені, щоб писання історій після цього не стало такою важкою справою. Учасники «Програми» кажуть мені: не тисни, все саме піде, але інший голос (я називаю його Голосом Черепахи) намовляє мене поспішати, продовжувати писання, бо часу обмаль, а я мушу гострити свої знаряддя. Для чого? Та звісно ж, для «Темної вежі», і не лише тому, що продовжують надходити листи від людей, котрі прочитали «Видобування трьох» і воліють знати, що відбуватиметься далі. Щось у самому мені бажає повернутися до цієї історії, почати писати продовження, та бодай мені лихо, аби я знав, яким чином за неї взятися.

12 ЛИПНЯ 1989 РОКУ

Тут, у Ловеллі, трапляються справжні скарби на книжкових полицях. Знаєте, що я надибав сьогодні вранці, коли шукав собі щось почитати? «Шардика» Річарда Адамса.[161] Це вже не про кролів історія, а про міфічного гігантського ведмедя. Гадаю, я знов перечитаю цей роман.

Нічого особливо цікавого все ще не пишу…

21 ВЕРЕСНЯ 1989 РОКУ

Гаразд, це трохи ненормально, тож приготуйтесь.

Десь близько десятої ранку, коли я писав (коли я витріщався в екран ворд-процесора і мріяв про те, як було б чудово зараз вицмулити щонайменше кег холоднючого «Бадвайзера»), нам подзвонили у двері. Хлопець із Бенгорського «Салону квітів» доправив дюжину троянд. І що цікаво, не Таббі, а мені. На картці написано: «Вітаємо з Днем народження. Менсфілди: Дейв, Сенді і Меган».[162]

Я зовсім забув, що сьогодні став Великим Сорокадворічним. Авжеж, я витяг з букета одну троянду і буквально поринув у неї. Я розумію, наскільки дивно це звучить, проте, повірте, саме так і було. Мені здавалося, ніби я чую ніжне воркування, занурюючись дедалі глибше у звивини пелюсток троянди, плещуся у великих, як озерця, краплях роси. А те воркування звучало чимраз голосніше, ніжніше, а сама троянда… ну, рожевішала. І раптом я спіймав себе на тому, що думаю про Джейка з першої історії циклу «Темна вежа», про Едді Діна і книжкову крамницю. Я навіть запам’ятав її назву: «Мангеттенський ресторан „Пожива для розуму“».

І раптом — бум! Чиясь рука в мене на плечі, повертаюсь — а це Таббі. Питається, хто прислав троянди. І ще спитала, чи не заснув я, бува. Я відповів, що ні, але таки справді трохи ніби задрімав, прямо там, у кухні.

Знаєте, на що це було схоже? На ту сцену на придорожній станції зі «Стрільця», де Роланд гіпнотизує Джейка кулею. Сам я не підвладний гіпнозу. Мене колись витяг на сцену один дядько на Топшемському ярмарку, тоді я ще був пацаном, і намагався мене загіпнотизувати, але на мене це не подіяло. Пам’ятаю, як розстроївся мій брат Дейв. Йому хотілося, щоб я закудкудакав куркою.

Хоч би там як, а мені здається, я хочу повернутися до роботи над «Темною вежею». Не знаю, чи готовий я до чогось настільки складного — скажімо, після кількох невдач, що спіткали мене за останні кілька років, я тепер маю сумніви, — але все одно хочу спробувати. Я чую, як ті вигадані люди кличуть мене. Хтозна — там може навіть знайтися місце для гігантського ведмедя, такого як Шардик у романі Річарда Адамса!