Розділ «19 ВІДТВОРЕННЯ»

Коли вона кинулась бігом.

ВІДСПІВ:

Комала-ком-один!

Слід по ній розвіявся як дим!

Збігла вона од свого милого,

І тепер він тужить сам-один.

Другий куплет

ТРИВКІСТЬ МАГІЇ

ОДИН

Дарма вони непокоїлись щодо фолькен манні. Суворий, як завжди, Хенчик і з ним ще сорок чоловіків з’явилися на міському майдані, звідки й було домовлено вирушати. Він запевнив Роланда, що цього вистачить, аби відчинити Незнайдені Двері, якщо їх взагалі можливо відчинити після того, як зникло те, що він називав «темним люстром». Старий не промовив ані слова вибачення за те, що привів менше людей, ніж обіцяв, але бороду собі смикати не переставав. Іноді навіть одразу обома руками.

— Чому він так робить, отче, ти не знаєш? — спитав Джейк у Каллагена.

Загін Хенчика вирушив у східному напрямку десятком возів. Слідом за ними двійко віслюків-альбіносів з комічно довгими вухами й пломенистими очима тягли двоколісну кибитку, цілком покриту шатром з білої парусини. Джейку вона здалася схожою на величезну кулю «Джиффі-поп»[2] на колесах. На чудернацькому екіпажі, похмуро смикаючи себе за бакенбарди, сам-один їхав Хенчик.

— Гадаю, це він від збентеження, — відповів Каллаген.

— Не бачу причин. На диво багато людей зголосилися піти, особливо зважаючи на вчорашній променетрус і все таке.

— Він зрозумів, що дехто з його людей злякався цього більше, ніж вони бояться його самого. Ще більше Хенчик бентежиться через невиконану обіцянку. І не абияку, а ту, що він дав твоєму діну. Він втратив обличчя, — і тут же, абсолютно не змінюючи інтонації, з якою він давав відповідь, котрої в іншому випадку з нього навряд чи вдалося б витягнути, Каллаген сам запитав. — А вона, твоя мила, ще жива?

— Так, але в жах… — почав Джейк, та враз стулив губи.

Він з осудом подивився на Каллагена. З передка двоколки на них озирнувся Хенчик, так різко глянув, ніби вони щойно голосно лаялися. Каллаген подумав, що в цій бісовій історії дар доторку має ледь не кожен, тільки не він.

Не історія це, не історія, а моє власне життя!

Проте в це важко було повірити, особливо після того як на власні очі бачив своє ім’я серед головних персонажів книжки, на сторінці з технічними даними якої зазначено: художня проза, Даблдей&Компані,[3] 1975 рік. До того ж, прости Господи, у книжці про вампірів, котрих, як кожен знає, насправді нема. Хоча вони існували. А в деяких сусідніх з цим світах вони й зараз існують.

— Не треба так зі мною, — мовив Джейк. — Не дури мене так. Не удавай, ніби ми не заодно, панотче. Окей?