Розділ «З «Другої Книги Джунглів»»

– Нащо мені білі кістки? – люто відповів Мауглі. – Хіба я вовче дитя, щоб гратися черепом на сонці? Я вбив Шер-Хана, і його шкура гниє на Скелі Ради, але… але я не знаю, куди подівся Шер-Хан, і мій шлунок досі порожній. Тепер я візьму тільки те, що можу побачити та помацати. Напустимо на село джунглі, Хатхі!

Багіра здригнулася і припала до землі. Промчати сільською вулицею, врізатися в людський натовп, роздаючи удари направо й наліво, чи зненацька напасти на якогось селянина в сутінках, – як на те, їй це було зрозуміло; але дощенту розорити ціле селище, стерти його з лиця землі – такий задум її лякав. Тепер вона збагнула, чому Мауглі звернувся до Хатхі. Ніхто, крім старого слона, не міг вигадати і провести таку війну.

– Давай проженемо їх, як ви прогнали людей з полів Бхаратпуру! Нехай тільки дощ поливатиме їхню землю, нехай краплі дощу стукотять об листя там, де шуміло веретено. Ми з Багірою будемо сидіти в домі браміна, й олень питиме з криниці біля храму. Напустимо на них джунглі, Хатхі!

– Але ж я… ми не сварилися з цими людьми. А для того щоб розвалити дах у них над головою, потрібна страшна лють образи, – мовив Хатхі, непевно погойдуючись з боку в бік.

– То хіба ви – єдині Травоїди у джунглях? Зверніться до свого народу! Нехай це зроблять олені, свині та нільгау. Вам не доведеться і ворухнутись, поки поля стануть голі. Напустимо на село джунглі, Хатхі!

– А вбивати нікого не треба? Мої бивні почервоніли від крові, коли ми витоптували поля у Бхаратпурі, і я не хочу знову відчути цей запах.

– І я теж. Я навіть не хочу, щоб їхні кістки лежали на нашій чистій землі. Нехай шукають собі іншого притулку. А тут їм лишатись не можна. Я чув, як пахне кров жінки, що мене годувала, – жінки, що загинула б від їхніх рук, якби не я. Лише запах свіжої трави на долівках будинків може перебити запах крові. У мене від нього пече в роті. Давай напустимо на них джунглі, Хатхі!

– Хай буде так! – мовив Хатхі. – Мені так само пік рубець, поки ми не побачили, як селища зникли під весняними заростями. Тепер я розумію: твоя війна стане нашою війною. Ми напустимо на них джунглі.

Мауглі ледве встиг зітхнути – він весь тремтів від тяжкого гніву, – а вже на тім місці, де стояли слони, не лишилось нікого, і тільки Багіра дивилася на нього з жахом.

– Клянуся зламаним замком, що мене звільнив! – мовила вона нарешті. – І це оте голе дитинча, за яке я заступалася перед Зграєю? Хазяїне Джунглів, коли я стану стара та немічна, замов слівце за мене… і за Балу… за нас усіх! Це ми – дитинчата перед тобою, ми – трава в тебе під ногами, ми без тебе – мов оленятка заблукані!

Почувши, як Багіра порівнює себе з оленятком, Мауглі аж зайшовся від сміху. Він реготав так, що йому забило подих, а віддихавшись, став сміятися знову. Врешті-решт йому довелося стрибнути в озеро та трошки поплавати, щоб холодна вода прогнала той навіжений сміх. І поки він плавав, його мокра шкіра блищала в місячному світлі, точнісінько як у його тезка – жабеняти.

А Хатхі та троє його синів розійшлися врізнобіч і мовчки рушили видолинком. Вони йшли та йшли крізь джунглі і здолали шістдесят миль – тобто здійснили дводенний перехід, – і кожен їхній порух та поворот хобота завважували Манг, Чиль, Мавпячий Народ та всі птахи. Потім слони спокійно паслися близько тижня. Хатхі та його сини схожі на гірського удава Каа: вони нізащо не стануть квапитися, коли в тому немає потреби.

А за тиждень – і ніхто не знав, як це почалося, – джунглями пішла чутка, нібито в якійсь долині і харчі, і вода найсмачніші. Свині, що підуть куди завгодно заради гарного обіду, рушили в дорогу першими, стадо за стадом, перевалюючись через камені, слідом за ними потяглися олені, а за оленями – дрібні лисиці, що харчуються стервом. Поруч з оленями йшли неповороткі антилопи-нільгау, а за нільгау простували дикі буйволи з боліт. Спершу повернути назад було легко, бо тварини рухалися неквапно, раз у раз зупинялися поскубти травички, пили і знову спинялися, щоб спочити; та ледве хтось із них починав непокоїтись, з’являвся якийсь розрадник. Часом це був дикобраз Сахі, який приносив звістку, що гарні пасовиська почнуться от-от; а то кажан Манг, пролітаючи над просікою, весело пищав згори, що довкола все спокійно; іноді до стада підходив Балу з ротом, набитим корінцями, і всерйоз чи жартома полохав тварин, спрямовуючи їх знову на дорогу. Багато хто повернув назад, побіг геть чи не захотів іти далі, але більшість лишилися і йшли вперед. Минуло днів десять, і все розгорталося так: олені, свині та нільгау тупцяли колом радіусом у вісімдесять миль, а хижаки сунули на них з боків. А в середині кола було селище, а навкруг нього дозрівав хліб на ланах, а посеред ланів сиділи люди на вишках, що звуться махани, – ці вишки схожі на голубники і збудовані для того, щоб відлякувати птахів та інших злодіїв. Тут оленів уже не довелося вмовляти. Хижаки йшли за ними слідом і гнали їх вперед, усередину кола.

Була темна ніч, коли Хатхі та троє його синів безшумно вийшли з джунглів, розламали хоботами ці споруди, і вони повалилися, як падає додолу зламана стеблина блекоти, а люди, що попадали, почули грізне ревіння слонів. Потім налякане стадо оленів прибігло й витоптало сільське пасовище і зорані поля; а слідом прийшли свині з тупими рилами й гострими ратицями і знищили те, що лишилося після оленів.

Вовки налякали тварин, і вони, сполохані, металися туди-сюди, топтали зелений ячмінь і руйнували зрошувальні рівчаки. Перед світанком зовнішня оборона кола послабшала в одному місці. Хижаки відступили, звільнивши шлях на південь, і олені, стадо за стадом, кинулися туди. Хто був хоробріший, заховався в лісі, щоб попастися наступної ночі.

Та справу вже було зроблено. Побачивши свої поля вранці, селяни зрозуміли, що весь майбутній врожай загинув. Це була вірна смерть, якщо люди не підуть звідси, бо голод з року в рік був так само близько від них, як і джунглі. Коли на пасовище вигнали буйволів, голодні тварини побачили, що всю траву поїли олені, і розбіглися лісом слідом за своїми дикими братами. А коли звечоріло, виявилося, що двоє чи троє сільських коней лежать у стайні з розтрощеною головою. Лише Багіра вміла завдавати таких ударів і лише вона була здатна на таке зухвальство – витягти останній труп насередину вулиці.

Цієї ночі селяни не наважилися розпалити вогонь на полях, а Хатхі зі своїми синами вийшов підібрати те, що лишилося; а там, де пройшов Хатхі, підбирати вже нема чого. Люди вирішили харчуватись зерном, збереженим для сівби, поки не пройдуть дощі, а потім піти працювати в найми, щоб якось відробити втрачене. Та поки торговець зерном думав про свої повні скрині і про ціни, які він правитиме з покупців, гострі бивні Хатхі зламали стіну його глиняної клуні й розтрощили великий плетений короб, де зберігалося зерно.

Коли люди дізналися про цю втрату, сільський жрець зрозумів, що мусить щось вдіяти. Він уже молився всім богам, та марно. Можливо, казав він, селище мимохіть образило якогось бога джунглів: адже видно, що джунглі постали проти них. Тоді покликали вождя сусіднього племені – з мандрівних гондів, розумних, чорних, як вугілля, мисливців, що живуть у лісовій гущавині. Їхні пращури походили від найдавнішого народу Індії, що були першими хазяями на цій землі. Гонда почастували тим, що знайшлося, а він стояв на одній нозі, з луком у руках і кількома отруйними стрілами, встромленими у волосся, і дивився чи то злякано, чи то зневажливо на засмучених людей і на їхні спустошені ниви. Люди хотіли знати, чи не гніваються на них його боги, давні боги, і яких жертв вони хочуть. Гонд не відказав нічого, лише зірвав стеблину карели – в’юнкої рослини, що родить гіркі гарбузи, – і зав’язав нею двері храму на очах у здивованого ідола. Потім він махнув рукою в той бік, де пролягав шлях на Канхівару, і пішов до себе у джунглі – дивитись, як лісом тягнуться нескінченні стада диких тварин. Він знав, що навалу джунглів можуть спинити тільки білі люди.

Можна було не питати, що він мав на увазі. Дикий гарбуз тепер ростиме там, де люди колись молилися своєму богу, і що швидше вони підуть звідси, то краще.

Але ж не так легко покинути обжите місце. Люди лишалися в селі доти, доки не скінчилися їхні літні запаси. Вони спробували збирати горіхи в лісі, але тіні з палаючими очима стежили за ними навіть ясного дня, і коли налякані люди повернули назад, виявилося, що кора на стовбурах дерев, які вони проминули п’ять хвилин тому, зірвана ударами чиєїсь великої кігтистої лапи. І що більше люди тулилися до села, то сміливіше поводилися дикі звірі, які з ревінням і тупотом розгулювали лукам біля Вайнганги. Селяни ж навіть не сміли полагодити стіни спорожнілих клунь, що стояли близько до лісу. Дикі свині топтали руїни, і чіпкі корені ліан спішили загарбати землю, переповзаючи через стіни будинків, а слідом за ними наступала жорстка трава. Селяни-одинаки втекли першими й понесли з собою звістку про те, що селище приречене до загибелі. Хто міг вистояти проти навали джунглів, коли навіть сільська кобра покинула свою нору під шовковицею!