Етюд у смарагдових тонах

– Пусте, – сказав він. – Одна голова добре, а дві – краще. Можете казати нам обом усе, що ви хотіли звірити мені,.

– Якщо я заважаю, – різко сказав я, але він зробив мені знак мовчати.

Лестрейд знизав плечима.

– Мені все одно, – сказав він через мить. – Якщо ви розкриєте справу, я залишуся на службі. Якщо ж ні, то вилечу. Робіть як знаєте, гірше не стане.

– Якщо історія і вчить нас чогось, то це того, що гірше може стати завжди, – сказав мій друг. – Коли ми поїдемо в Шордіч?

Лестрейд впустив виделку.

– Це вже занадто! – вигукнув він. – Сидите тут, кепкуєте з мене, а самі знаєте всі деталі! Вам має бути соромно і…

– Ніхто не розповідав мені ніяких деталей. Коли інспектор поліції приносить на взутті і штанях бризки грязюки такого специфічного гірчично-жовтого відтінку, для мене цілком природно припустити, що він недавно проходив повз земляні роботи на Гоббс-лейн, що у Шордічі, єдиному місці в Лондоні, де можна знайти глину такого характерного гірчичного кольору.

Інспектор Лестрейд збентежився.

– Тепер, коли ви пояснили, – сказав він, – це здається очевидним.

Мій друг відсунув тарілку.

– Так і є, – буркнув він.

Ми поїхали до Іст-Енду в кебі. Інспектор Лестрейд пішов на Мерілебон-роуд, залишивши нас удвох.

– То ви справді детектив-консультант? – спитав я.

– Єдиний у Лондоні, а, можливо, і в усьому світі, – сказав мій друг. – Я не веду справи, а консультую. Люди приходять зі своїми нерозв‘язними проблемами, описують їх, а я іноді знаходжу відповідь.

– То люди, що приходять до вас…

– Здебільшого поліцейські чи інші детективи.

Ранок був ясним, але ми вже трусили майже в нетрях Сент-Джилса, в цьому кублі грабіжників і зарізяк, яке сидить на тілі Лондона, мов рак на обличчі миловидної дівчини, що продає квіти, тож світло, що проникало в кеб, було слабким і невиразним.

– Чи певні ви, що хочете, аби я був поруч?

У відповідь мій друг не блимаючи подивився на мене.