Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

З довгою, що спадала на груди, сивою бородою пророка, з чорною шовковою ярмулкою на лисій голові — такі носять поважні єврейські старці — з молочно-голубими, осклянілими, сліпими очима, незрушно зверненими до стелі — там сидів старий, безгучно ворушив устами й сухими, гачкуватими, ніби кігті грифа, пальцями перебирав струни арфи. Поряд з ним у чорній засмальцьованій тафтовій сукні, з чорними яшмовими браслетами на руках та яшмовим хрестиком на шиї — справжній тобі образ лицемірної бюргерської моралі — сиділа огрядна жінка з гармонікою на колінах.

Дику какофонію звуків витискали з себе інструменти, але потім мелодія наче видихнулася, зазвучала тихо й ненав’язливо.

Старий кілька разів хапнув ротом повітря, роззявився так широко, що можна було побачити почорнілі пеньки зубів. Натужно, супроводжуваний своєрідним єврейським надхрипом, вихопився з його грудей басовитий голос:

«Кру-углі, си-ині зорі»

«Рі-ті-тіті» — пронизливо додавала приспів жінка і миттю міцно стуляла уста, ніби прохопилася зайвим.

«Круглі, сині зорі,

Я рогалики люблю»

«Рі-ті-тіт»

«Червона борода, зелена борода,

Зорями всіяне небо…»

«Рі-ті-тіт!»

Пари стали до танцю.

— Це пісенька про хомециген борху, молитву грішника, що согрішив на Пасху, — пояснив нам, усміхаючись, лялькар, стиха відбиваючи такт олов’яною ложкою, яка навіщось була прив’язана до столу. — Десь зо сто років тому або й більше два пекарі-підмайстри, Червона Борода й Зелена Борода, отруїли надвечір Великого Саббату, напередодні Пасхи, хліб — зірки й рогалики, щоб виморити смертю усе єврейське місто, але мешорес, служки громади, з допомогою Божого провидіння вчасно виявили підступ і віддали обох злочинців у руки міської поліції. На згадку про дивовижний порятунок від смертельної небезпеки ландоніми, учені, і бохерлехи, учні, склали цю кумедну пісеньку, яку ми ось чуємо під акомпанемент бордельної кадрилі. «Рі-ті-тіт! Рі-ті-тіт!»

«Круглі, сині зорі…» — дедалі фанатичніше завивав старий арфіст.

Раптом мелодія наче знітилася і непомітно перейшла у ритм богемського шлапака, повільного, млявого танцю, коли пари, шаркаючи ногами, пристрасно туляться одне до одного спітнілими щоками.

— Отак! Браво! Ах-ха! Нумо, лови, гоп, гоп! — гукав арфістові з естради стрункий кавалер з моноклем в оці, запхав руку до кишеньки камізельки й кинув музиці срібняка.

Але монета не долетіла. Я ще бачив, як вона зблиснула понад головами танцюристів, а тоді раптом зникла. Якийсь жевжик — його обличчя видалося мені знайомим; здається, то він стояв нещодавно під час зливи біля Харусека — витягнув з-під фартушка партнерки руку, де вона досі собі спочивала, з мавпячим спритом викинув її у повітря і, ні на мить не збившись з такту, ухопив монету. Жодний м’яз не здригнувся на обличчі парубка, лише дві чи три пари поблизу стиха усміхнулися.

— Видно, з батальйону, судячи зі спритності, — засміявся Цвак.

— Майстер Пернат напевно ще нічого не чув про батальйон, — нарочито швидко підхопив Фрізландер і потай, щоб я не помітив, підморгнув лялькареві. Я чудово зрозумів: усе так само, як і перше, нагорі в моїй кімнатці. Вони вважали мене за хворого. Хотіли підбадьорити. Цвак мав щось розповідати. Байдуже, що саме…

Від співчутливого погляду старого добряка мені запекло в серці і в очах. Якби він знав, як мені боляче від його співчуття!